Стіґ Ларссон - Чоловіки, що ненавидять жінок

Остання репліка була звернена до Арманського, який поспішно відкрив приготовлений для зустрічі термос з кавою і кивнув, просячи її продовжувати розповідь.

— Отже, у шістдесят шостому сім’я переїхала до Стокгольма. Вони жили на острові Лілла Ессинген. Блумквіст спочатку ходив у школу в Броммі, а потім у гімназію на Кунгсхольмені. [23] «Королівський острів», адміністративний центр Стокгольма. У нього був цілком задовільний атестат — у середньому чотири і дев’ять десятих; копії маються в папці. У роки навчання в гімназії він займався музикою і грав на бас-гітарі в рок-групі під назвою «Бутстреп», що навіть випустила сингл, який влітку сімдесят дев’ятого крутили по радіо. Після гімназії Блумквіст працював контролером в метро, поназбирав грошей і поїхав за кордон. Протягом року він, схоже, вештався по Азії — Індія, Таїланд — і навіть добирався до Австралії. Вчитися на журналіста в Стокгольмі він почав, коли йому був двадцять один рік, але після першого курсу перервав навчання і служив в армії, у стрілецьких військах, в Кіруні. До цієї частини відбирали самих мачо, і він закінчив службу з добрим результатом: десять-дев’ять-дев’ять. Після армії закінчив освіту і з того часу працює журналістом. Які потрібні подробиці?

— Розповідайте те, що вважаєте важливим.

— Гаразд. Він трохи нагадує практичне порося з «Трьох поросят». До сьогодні він був успішним журналістом. У вісімдесятих роках багато працював позаштатно, спочатку в провінційних газетах, потім у Стокгольмі. У мене є список. Перший великий успіх йому принесла історія з Ведмежою бандою — бандою грабіжників, яку він допоміг затримати.

— Коли його прозвали Калле Блумквіст.

— Він ненавидить своє зменшувальне ім’я, що цілком зрозуміло. Спробував би хто-небудь назвати мене в газеті Пеппі Довгапанчоха, так у нього б відразу губа розпухла.

Вона кинула похмурий погляд на Арманського, і той ковтнув слину. Він неодноразово подумки порівнював Лісбет Саландер з Пеппі Довгапанчоха і зараз був вдячний своїй розважливості за те, що жодного разу не спробував пожартувати на цю тему. Він жестом запропонував їй розповідати далі.

— Одне джерело повідомляє, що аж до цього моменту Блумквіст хотів стати репортером кримінальної хроніки — він навіть позаштатно працював у цій ролі в одній з вечірніх газет, — але популярність він здобув як журналіст, що спеціалізується на політиці та економіці. Штатним співробітником вечірньої газети він став тільки наприкінці вісімдесятих. У дев’яностому році він звільнився, ставши одним із засновників щомісячного журналу «Міленіум». Спочатку журнал не мав видавництва, яке б його підтримувало, і був чистісіньким аутсайдером. Але його тираж виріс і на сьогодні досягає двадцяти однієї тисячі примірників. Редакція розташовується на Гьотґатан, [24] Пожвавлена вулиця у Стокгольмі. усього за кілька кварталів звідси.

— Лівий журнал.

— Це залежить від того, що вважати лівим. У цілому «Міленіум», мабуть, належить до соціально-критичних видань, але можна припустити, що анархісти вважають його паршивим буржуазним журнальчиком того ж типу, що «Арена» або «Урдфронт», а правий Студентський союз, очевидно, гадає, що в них у редакції сидять самі більшовики. Немає ніяких свідчень того, що Блумквіст коли-небудь проявляв політичну активність, навіть за часів піднесення лівого руху, коли він вчився в гімназії. Потім він жив з дівчиною, котра тоді була активною прихильницею синдикалістів, а зараз засідає в риксдагу як депутат від лівої партії. Схоже, його вважають лівим в основному тому, що в своїх репортажах з економічних питань він викривав корупцію і темні справи у сфері підприємництва. Він намалював кілька неприємних портретів директорів та політиків і спровокував низку відставок і судових переслідувань, напевно цілком заслужених. Найбільш відома справа Арбогі, в результаті якої один буржуазний політик змушений був подати у відставку, а колишньому керівникові муніципалітету дали рік тюремного ув’язнення за розтрату. Одначе критика злочинів навряд чи може вважатися проявом лівих настроїв.

— Я розумію, що ви хочете сказати. Що ще?

— Він написав дві книги. Одна з них про справу Арбогі, а друга — про економічну журналістику — називається «Тамплієри» і вийшла три роки тому. Я цю книжку не читала, але, судячи із рецензій, її сприйняли неоднозначно. Вона викликала чимало дискусій у ЗМІ.

— Як у нього з грошима?