Томас Гарріс - Сходження Ганнібала

Ганнібал зіп’явся на ноги, лице — червона маска. Леді Мурасакі заплющила очі. Вона тремтіла.

— Вас поранено? — спитав він.

— Ні.

— Я кохаю вас, леді Мурасакі, — сказав він. І ступив до неї.

Вона розплющила очі й відвела від себе його руки в крові.

— Що залишилося всередині вас для кохання? — спитала вона і вибігла по трапу з каюти вгору на палубу, а там через поруччя пірнула рибкою у воду каналу.

Судно м’яко билося об береги.

Ганнібал залишився сам на «Кристабелі» разом із мертвими, очі їх вже повосковіли. Мюеллер і Гассман лежать на нижній палубі, біля підніжжя трапа. Ґрутас, покраяний червоними узорами, лежить у тій каюті, де помер. Кожен тримає в обіймах панцерфауст, мов ляльку з неприродно великою голівкою. Ганнібал узяв зі стійки в зброярні останній панцерфауст і приладнав його в моторному відділенні за два метри від баку з пальним, націливши туди огузкувату протитанкову ракету. Серед такелажного комплекту судна він знайшов шлюпковий якір і прив’язав вільний кінець його линви до встановленого вгору курком панцерфауста. Він стояв на палубі з якорем у руці, а баржа потихесеньку сунула вперед, ніжно стукаючись об кам’яну стінку каналу. Із палуби він бачив проблискові вогні на мосту. Чув людські крики й гавкання собаки. Він кинув якір у воду. Линва повільно зазміїлася через борт, а Ганнібал зробив крок і опинився на березі, пішов убік, у поле, не озираючись. Коли він пройшов чотириста метрів, пролунав вибух. Він відчув удар у спину, хвиля оглушливого повітря перекотилося через нього. Неподалік встряв у ґрунт шматок металу. Судно скажено горіло в каналі, товстий стовп іскор здійнявся в небо, вогняний протяг закручував їх спіраллю. Наступними вибухами виплюнуло в небо палаючі дошки, це здетонували заряди решти панцерфаустів.

З відстані милі він побачив мигалки поліцейських машин біля шлюзу. Він не став вертатися. Пішов собі далі крізь поле, знайшли його вже при денному світлі.

Східні вікна штаб-квартири паризької поліції в обідній час за теплої пори року окупували молоді поліцейські, сподіваючись побачити, як Симона Сіньйоре [158] Simona Signoret (1921–1985) — найпопулярніша у Франції 1950-х pp. кіноакторка, дружина актора і співака Іва Монтана. п’є каву в себе на балконі на сусідній Пляс Дофін. [159] Place Dauphine (площа Дофіна) — закладена у 1609 р. Генріхом IV, названа начесть його сина, нащадка престолу (дофіна) майбутнього Людовіка XIII. Архітектурно подібна до площі Вогезів. Інспектор Попіль працював за столом, не піднімаючи голови навіть у ті моменти, коли всі навкруг напружувалися, бо балконні двері прочинилися, і залишався незворушним, коли управлінням прокочувався стогін, тому що на балкон вийшла полити квіти лише прислуга актриси.

Вікна в нього стояли прочинені, він добре чув гомін демонстрацій комуністів на набережній Орфевр і Понт Ньоф. [160] Pont Neuf («Новий міст») — найстаріший середньовічний міст у Парижі. Демонстрували здебільшого студенти, скандуючи: «Свободу Ганнібалу, Свободу Ганнібалу!» Вони несли плакати з написами «Смерть фашизму!» і вимагали негайного звільнення Ганнібала Лектера, котрий перетворився на ситуативну знаменитість. У «Юманіте» та «Канар Аншан» друкувалися листи читачів на його захист, а «Канар» подала ще й фото палаючої «Кристабелі» з підписом «Печеня з канібалів».

Опубліковані в «Юманіте» зворушливі дитячі спогади Ганнібала про щастя колективізації (статтю таємно винесли з в’язниці) ще більше надихнули його комуністичних прихильників. Він радо писав би також для партійних видань крайнього правого крила, але консерватори були не в моді, тож не спроможні були влаштувати демонстрацій на його підтримку.

Перед Попілем лежав меморандум державного прокурора, котрий цікавився, які є конкретні докази в справі проти Ганнібала Лектера. У дусі відплати Vepuration sauvage, [161] L’epuration sauvage («дика помста») — період самосудів у 1944–1945 РР — між визволенням Франції від окупації і створенням повноцінного національного уряду. що був живим і після війни, звинувачення за вбивство фашистів і військових злочинців мусили бути бездоганними і заслуженими, бо залишалися політично непопулярними.

Убивство різника Поля Момунда сталося багато років тому, а доказом був лише запах гвоздичної олії, на що слушно вказував прокурор. Чи доречно заарештовувати пані Мурасакі? Чи була між ними змова? — питав себе прокурор. Інспектор Попіль порадив утриматися від арешту пані Мурасакі.