Томас Гарріс - Сходження Ганнібала

Біля його робочого стола, розглядаючи свіжий малюнок, стояв інспектор Попіль.

Ганнібал потягнувся до шнура й увімкнув великий вентилятор, той завівся з шварґотінням. Попіль підняв голову на звук вентилятора. Ганнібал не знав, чи той встиг щось почути. Мілків пістолет лежав між ногами у накритого простирадлом трупа.

— Інспекторе Попіль, — Ганнібал узяв шприц із барвником і зробив ін’єкцію. — Перепрошую, хвилинку, я мушу це вколоти, поки воно знову не затверділо.

— Ви вбили Дортліха у себе в лісі, на батьківщині.

На обличчі Ганнібала не ворухнувся жоден м’яз. Він витер кінчик голки.

— У нього хтось об’їв обличчя.

— Маю підозру, що це ворони. У наших лісах їх чимало. Вони зліталися до миски нашого собаки, варто лиш було йому від неї одвернутися.

— Ворони, які вміють готувати шашлик?

— Ви розповіли про це леді Мурасакі?

— Ні. Канібалізм… таке траплялося на Східному фронті, і не одноразово, коли ви були ще дитиною.

Попіль повернувся спиною до Ганнібала, дивлячись на його відображення у скляних дверцях шафи.

— Але ж ви це самі знаєте, чи не так? Ви там тоді були. А ще ви були в Литві чотири дні тому. Ви в’їхали туди за законною візою, а виїхали іншим способом. Як саме? — Попіль не чекав на відповідь. — Я сам скажу як: ви купили фальшиві документи у Фресне, [131] У Франції десятки міст і селищ мають назву Фресне. а це вже кримінальний злочин.

У кімнаті з контейнером важка ляда ледь піднялась, з-під неї висунулися пальці Мілка. Він притиснув губи до ляди, намагаючись всмоктати півдюйма повітря, формаліновим розчином хлюпнуло йому в обличчя, злегка притопило, він припав обличчям до щілини на краю ляди, жадібно дихаючи.

В анатомічній лабораторії, дивлячись у спину Попілю, Ганнібал сильно надавив на легеню трупа, видушивши з неї хрипіння.

— Перепрошую. Іноді таке трапляється.

Він підкрутив бунзенівську горілку під ретортою, щоб голосніше бульботіло.

— На цьому малюнку обличчя не вашого препарату. Це обличчя Владіса Ґрутаса. Подібні на цей малюнки висять у вашій кімнаті. Ґрутаса ви також убили?

— Зовсім ні.

— Ви його знайшли?

— Якби я його знайшов, даю слово, я звернув би на нього вашу увагу.

— Не клейте переді мною дурня! Чи відомо вам, що він у Каунасі відпиляв пилкою голову рабину? Чи ви чули, що він постріляв циганських дітей у лісі? Ви знаєте, що він уникнув Нюрнберга, бо жінці, що свідчила проти нього, влили до горла кислоти? Я з року в рік натрапляю на його сморід, але щоразу слід зникає. Якщо він взнає, що ви його вистежуєте, він вас уб’є. Це він знищив вашу сім’ю?

— Він убив мою сестру і з’їв її.

— Ви самі це бачили?

— Так.

— Ви могли б дати свідчення.

— Безперечно.

Попіль пильно вдивлявся в Ганнібала.

— Якщо ви когось уб’єте у Франції, Ганнібале, я побачу вашу голову в корзині. Леді Мурасакі депортують. Ви любите леді Мурасакі?

— Так. А ви?

— У Нюрнберзьких архівах є його фотографії. Якщо совєти їх у себе роздрукують, якщо вони його нарешті зловлять, то в Сюрте тримають декого, на кого ми могли б його обміняти. Якщо ми зуміємо його взяти, мені потрібні будуть ваші свідчення. Чи є якісь інші докази?

— Сліди зубів на кістках.

— Якщо ви не з’явитеся завтра до мого кабінету, я вас заарештую.

— Добраніч, інспекторе.

В іншій кімнаті селянська, схожа на лопату долоня Мілка зслизає назад до контейнера, ляда причиняється щільніше, і він видихає в чиєсь зморщене обличчя, що плаває перед його очима: «Нахер хутір».

Ніч в анатомічній лабораторії, Ганнібал уже сам, він працює з трупом. І вже майже закінчив малюнок. Поряд висить набрякла гумова рукавичка з перев’язаним зап’ястям, вона наповнена рідиною і підвішена над мискою з якимсь порошком. Поряд тікає таймер.

Ганнібал накрив планшетку для етюдів чистою серветкою. Укрив труп і повіз його до лекційної аудиторії. З анатомічного музею він приніс Мілкові чоботи і поставив їх на каталку біля кремаційної печі, на ній вже лежав одяг і речі з його кишень, пружинний ніж, ключі, портмоне. У портмоне були гроші й ободок кондома, що його зазвичай натягував собі Мілко, дурячи жінок у напівтемряві. Ганнібал витяг гроші. Відчинив піч. У її полум’ї стояла Мілкова голова. Було дуже схоже на палаючого пілота «штуки». Ганнібал закинув досередини чоботи, один поцілив у голову — беркиць! — і вона щезла з виду.

П’ятитонний фургон армійського типу, з новим тентом, стояв на протилежному від анатомічної лабораторії боці вулиці, зайнявши половину тротуару. Дивно, але на його склі поки ще не було штрафної квитанції. Ганнібал встромив Мілкові ключі у двері кабіни з боку водія. Замок відкрився. Над кермом, за сонцезахисним щитком, стирчав стіс паперів. Він їх швидко проглянув.