Томас Гарріс - Сходження Ганнібала

На першому поверсі Жьо де Пом леді Мурасакі побачила дивну мішанину західного живопису. Картини з кривавими релігійними сюжетами займали ледь не половину залу, бійня розіп’ятих Христів.

З полегшенням вона перевела свою увагу на життєрадісний «М’ясний сніданок», де було зображено розкішний буфет, на який у відсутності людей зазіхав спрингер-спанієль, збираючись поласувати шинкою. Під цією картиною висіли великі полотна, атрибутовані як «Школа Рубенса» — рожеві жінки великих форм в оточенні опецькуватих немовлят із крильцями.

Там-то і побачив інспектор Попіль леді Мурасакі, одягнену в контрафактне плаття від Шанель, тендітну й елегантну на тлі оголених рожевих красунь Рубенса. Незабаром він помітив і Ганнібала, що якраз піднімався сходами з нижнього поверху. Інспектор не показувався їм на очі, а тільки спостерігав.

О, вони помітили одне одного, чарівна японська леді і її підопічний. Попілеві цікаво було побачити, як вони привітаються, ось вони застигли на відстані кількох метрів одне від одного, проте не вклонилися, а лише відзначили зустріч усмішками. Далі вони пішли разом, обійнявшись. Вона поцілувала Ганнібала в лоб, торкнулася його щоки, і тут же між ними завуркотіла розмова.

Над тим місцем, де вони зустрілися, висіла гарна копія картини Караваджо «Юдит відрубує голову Олоферну». Попіля це могло б здивувати, якби таке трапилося до війни. А тепер у нього просто занила шия.

Попіль перехопив Ганнібалів погляд і кивком голови показав йому на невеличкий кабінет біля входу, де чекав Леет.

— Із Мюнхенського пункту повідомили, що картину реквізували у якогось контрабандиста на польському кордоні півтора року тому, — сказав Попіль.

— Він розколовся? Розказав, де й взяв? — спитав Леет. Попіль похитав головою.

— Контрабандиста задушив у американській військовій тюрмі в Мюнхені один розконвойований в’язень, якому довіряли. А сам він зник тієї ж ночі, схоже — через якусь із «пацючих лазівок» Драгуновича. [76] Стефано (Крунослав) Драгунович — католицький священик, член хорватської нацистської партії усташів, співорганізатор системи «пацючих лазівок» — маршрутів, що забезпечували нелегальну еміграцію воєнних злочинців з окупованої союзниками Європи до Латинської Америки й інших нейтральних країн. Це глухий кут.

— Картина висить у самому кінці під № 88. Мсьє Леет каже, вона має вигляд справжньої. Ганнібале, ви зможете розпізнати, чи ця картина саме з вашого дому?

— Так.

— Якщо це ваша картина, торкніться своєї щоки. Якщо до вас хтось звернеться, ви просто дуже радієте, що вона знайшлася, для вас нема великого значення, хто її був поцупив. Ви меркантильний і бажаєте її повернути собі тільки для того, щоб якомога швидше продати. Але хочете знайти її пару. Грайте, Ганнібале, незговірливого, егоїстичного, розбещеного, — порадив Попіль із незрозумілим задоволенням. — То як, упораєтеся? Конфліктуйте зі своєю опікункою. Той, хто до вас звернеться, захоче мати справу лише з вами й ніким іншим. Він почуватиметься безпечніше, якщо між вами буде розлад. Нав’яжіть йому свій спосіб контакту. Ми з Леетом вийдемо зараз, а ви через кілька хвилин після нас. Ходімо, — наказав Попіль галерейнику. — І не варто так по-змовницькому крастися, у нас тут легальний бізнес.

Ганнібал і леді Мурасакі йшли і йшли вздовж довгого ряду малих картин, приглядалися. Аж ось вони побачили, що шукали, цей «Міст зітхань» висів на рівні очей.

Зустріч із ним вразила Ганнібала сильніше за знахідку Гварді; над цією картиною йому привиділось обличчя матері.

Тепер навкруги вже снувало чимало людей зі списками в руках, зі згорнутими в рулончики документами, що доводили їхнє право власності. Серед них був і високий джентльмен у костюмі аж такому англійському, що, здавалося, на піджаку в нього стирчать закрилки.

Тримаючи список перед очима, він стояв доволі близько і дослухався.

— Це — одна з двох картин, які висіли у вітальні моєї матері, — розповідав Ганнібал. — Коли ми збирали речі перед останнім від’їздом із замку, вона наказала мені віднести її до кухаря. І ще нагадала, щоб я не витер рисунок на її спинці.

Ганнібал зняв картину зі стіни і подивився на її зворотній бік. Іскри посипалися в нього з очей. Там, ззаду, виднівся намальований крейдою силует дитячої п’ятірні, вже майже витертий, ясно читалися тільки великий та вказівний пальці. Рисунок було захищено аркушем прозорого пергаміну.

Ганнібал не міг відірвати від нього очей. У якийсь момент йому здалося, що пальці ворухнулися, мов хвилька майнула.