Ксенія Циганчук - Коли приходить темрява

Я знову глянув на дівчат. Здавалося, вони трохи заспокоїлися. Так приємно почуватися в безпеці. Нині я був певен, що нікому з нас нічого не загрожує. Але все це відносно. Насправді ніхто не може почуватися в безпеці. Ніколи. Ми не можемо знати, що чекає на нас наступної миті. Це просто неможливо. За хвилину на нас можуть очікувати тисячі як приємних, так і неприємних сюрпризів. І ми не в змозі їх передбачити. Тому мені конче треба бути насторожі. Час від часу я поглядав у вікно. Того мудака я більше не бачив. Я дав собі слово неодмінно розібратися з ним, якщо знову помічу, що він продовжує за нами стежити.

Близько десятої вечора я вже збирався йти додому. На вулиці було дуже темно, радше через хмари, що весь день збиралися, та все ніяк не могли принести дощу. Здійнявся сильний вітер; я поспішив, аби не втрапити під зливу. На той час я вже був досить стомлений і водночас надто розслаблений, щоби думати про всі ті події.

— Коли прийдеш додому, подзвони мені, — попрохала Ліза. Вона завжди так робила, коли я повертався пізно: жив аж на іншому кінці міста.

Я пообіцяв зателефонувати й ще раз сказав, щоб вони нічим не переймалися та лягали спати. За мною зачинилися двері, і я опинився в напівтемряві під’їзду. На поверсі нижче горіло світло, тому я без проблем спустився. Проте від третього до першого світла не було. Я запалив сірника, але він одразу ж згаснув від протягу, що вдерся в під’їзд крізь прочинене вікно. Я зупинився, аби запалити ще один. На поверсі вище почулося, як хтось тихцем спускається. Я зрозумів, що був не один. Дослухався, запалив черговий сірник та прикрив його рукою, щоби знову не згаснув.

Дослухався ще раз більш уважно, та цього разу нічого не почув. Незадоволено похитавши головою та відігнавши від себе дурні думки, я почав обережно, аби не загасити сірника, спускатися. Іще раз дослухався: довкола було тихо. Я впевненіше пішов далі. Та щойно згаснув сірник, я чітко почув кроки: хтось спускався згори…

Ще мить — і чиясь сильна рука штовхнула мене.

Я полетів униз, боляче вдаряючись. Страх паралізував мене настільки, що я не міг витиснути із себе нічого, окрім стогону. Злетівши зі сходів, я вдарився об стіну. Останнє, що пам’ятаю, це тихі кроки вбивці, що невблаганно швидко та напрочуд легко наближалися до мене…

Я зрозумів, що мені кінець…

Отямився вже в лікарні. Біля себе побачив стурбоване обличчя Лізи. Поряд стояв чоловік у білому халаті (як виявилося потім, мій лікар).

— Що трапилося? — Я здивувався, наскільки слабким був мій голос.

— Ти в темряві впав зі сходів, — відповіла Ліза. — Тебе знайшли наші сусіди з першого поверху. Вони почули твій крик і відразу прибігли на допомогу. — Ліза говорила досить тихо: у палаті були ще пацієнти, вони спали.

— Так, ви впали, — спокійно сказав лікар. — Ми провели потрібні обстеження, з вами все гаразд. Щоправда, моя вам порада — переночувати в лікарні. Так мені буде спокійніше. — Він усміхнувся.

Моя голова боліла, проте потроху я починав згадувати все, що сталося в під’їзді. Мені стало моторошно. Я зрозумів, що мене хотіли вбити. Якби не ті люди, що дивом опинилися поблизу… мене, можливо, тут не було б. Я на хвильку заплющив очі.

— Ну, я піду, — мовив лікар, записавши щось у моїй картці. — Можете ще трохи поговорити, але недовго. — Він знову всміхнувся та вийшов із палати.

— Як ти почуваєшся? — змучено, але спокійно спитала Ліза.

— Нормально, але трохи болять голова та ребра.

— Ти досить сильно вдарився. Щастя, що нічого не зламав. Набив чимало синців, але нічого не зламав. — Вона всміхнулася.

— Так, мене непросто зламати, — сказав я, сам не тямлячи, чи то до неї, чи то хотів тим заспокоїти себе.

Відтак подивився на її, як завжди, миле й таке виснажене тепер обличчя. Темне волосся спадало трішечки нижче плечей. Вона любила розпускати волосся або ж збирати його у хвіст. Мені більше подобалося її вільно розпущене волосся.

— Лізо, — тихо промовив я, — нахилися до мене. — Пацієнти спали, проте я хотів бути певен, що мої слова почує лише вона.

— Що таке? — Вона виконала моє прохання.

— Мене… Мене хотіли вбити.

— Що? — Її очі збільшилися від подиву, вона різко підвелася. — Я не ро…

— Опустися. Тихо. Не кажи нічого.

Вона знову нахилилася. Я відчував, як калатає серце в її грудях.

— Мене хтось зіштовхнув зі сходів, — прошепотів я їй у вухо. — Якби не ті люди, я не знаю, чи був би живим.

Ліза відсахнулася від мене, мов ошпарена.