Ксенія Циганчук - Коли приходить темрява

— Можливо, він не нас розглядає, адже… — вона не договорила, — …адже в нашому будинку багато квартир.

— Ага, можливо, він розглядає ще з десяток жінок, що живуть у нашому будинку! — обурено вигукнула Катя. — Назаре, то ти підеш?! А якщо це маніяк?! — Очі її розширилися.

— Катю, що ти верзеш! Ніякий це не маніяк!

Цієї миті я вираховував номер квартири. Я не дивився на Лізу, проте відчув, що її голос дещо змінився, коли вона промовляла слово «маніяк».

Мені стало зрозуміло, що вона теж боїться…

— О дванадцятій годині дня знайдено труп жінки, — слідчий записував свій голос на диктофон. — На вигляд років тридцяти. Очевидне вбивство. На шиї помітні сліди від мотузки. — Він ще раз оглянув труп. — Свідків немає. Подальшу інформацію надасть судмедексперт. — Поліціянт укотре подивився на тіло; не маючи що додати, вимкнув диктофон.

Його дратувала вся ця ситуація: друге вбивство за дуже короткий проміжок часу. Рівне — місто тихе, для нього таке не властиве. Якщо довідається преса… А якщо ще дізнається, що немає зачіпок… Буде йому непереливки. Дурна ситуація, але що вдієш?

Поліціянт кинув диктофон у кишеню. Цього року йому виповнилося лише сорок, а він уже мав достатньо сивого волосся. Доволі високого зросту, майже метр вісімдесят п’ять; багато хто у відділку його побоювався. Особливо через характер, який із кожним роком усе більше псувався. А коли рік тому чоловік розлучився, став іще більш нестерпним. Дехто навіть перешіптувався поза спиною, що він людиноненависник. І десь глибоко в душі Малашко розумів, що часточка правди в тому звинуваченні є. Ще з дитинства він полюбляв усамітнення, тримаючись подалі від усіх.

Малашко розмірковував: убиту сюди принесли, то є очевидним. Це помітять усі. Він подумки вилаявся. Чи, бува, не пов’язані одне з одним два останні вбивства? Як можна швидше залагодити цю справу? Його напарником однозначно буде Ярик — досить кмітливий чолов’яга. Вони вже давно працюють разом. Може, і непогано, що саме Ярик буде напарником, адже він доволі товариський, з ним якось простіше. Не те, що з деякими з їхнього відділку: зайвого слова не хочеться сказати.

— Андрію Степановичу! — Молодий хлопець у формі підійшов до нього разом із літньою жінкою, перервавши думки. — Ось ця пані знайшла тіло.

Хлопець підійшов до трупа й теж почав оглядати.

— Саш, я вже все оглянув, там насправді нічого цікавого нема. Жодних зачіпок. — Слідчий кинув на нього похмурий погляд з-під лоба.

— Ну, можливо, я щось побачу… — протягнув несміливо молодий чоловік, знітившись від позирку старшого по службі.

— Там нічого нема, — дещо грізно промовив слідчий. — Іди займайся своєю роботою, — процідив він, махнувши рукою в бік людей, що стояли неподалік. — Іди допитай он народ!

— Слухаю! — відказав поліціянт та знехотя пішов.

— Малашко Андрій Степанович, — представився він. — Слідчий. — Бабуся стояла, заховавши півобличчя в хустку, та про щось думала. — Ви чуєте мене? — промовив Малашко. Вона стрепенулася.

— Ох, так, вибачте, — стиха промовила бабця. — Просто страшно якось так стало… Цей труп… А це таки вбивство?

— Так, це вбивство… Не хвилюйтеся, немає сенсу. — Він не знав, як іще можна заспокоїти шоковану людину, яка знайшла труп. — Я не запитуватиму багато. Наскільки я зрозумів, нічого й нікого підозрілого ви не бачили, убиту не знаєте, так?

— Так, — знову стиха відповіла бабуся.

— Ви ніколи не бачили цієї жінки? — спитав Малашко, укотре в житті запитавши себе, чому літні люди навіть улітку дуже тепло вдягнуті. Чи то бояться захворіти, чи то що?..

— Ні, вона точно не з нашого двору, я тут усіх знаю.

— Можливо, вона до когось приходила? — Слідчий уважно розглядав допитувану. Типова бабуся років вісімдесяти, дуже смаглява стареча шкіра. Вдягнена в старий одяг. На безіменному пальці обручка. «Це ж треба, стільки років людині, а й досі каблучку носить!»

— Ні, точно ні. Принаймні не в нашому дворі. Я на пенсії, а зараз літо — я постійно сиджу на свіжому повітрі. Тому точно можу сказати, що ніколи її тут не бачила.

— А ви що, узагалі не йдете з двору? Поїсти, скажімо.

— Ну, чому ж, іду. Та й чоловікові теж треба зготувати… — Бабця підняла брови. — А, ну хіба що в цей момент вона й могла пройти…

— Так, тут усе зрозуміло. Отже, ви гуляли із собакою й знайшли тіло.

— Так. — Вона подивилася йому в обличчя. — Скажіть, а це може бути маніяк? — Очі її розширилися від цієї думки.

Слідчий спохмурнів, ковтнув слину й відповів: