Я підійшов до краю плато. Вода вимила ґроти в гострих, стрімких скелях. Здавалося майже неймовірним, що хвилі могли сягати так високо, аж до того місця, де я стояв, але не вірити словам Франка не було підстав. Цього дня море було тихе й лискуче, ніби хто олію на ньому розлив, та все ж живе, воно піднімалося й опускалося там, унизу, чмихало й стогнало. За кілька метрів далі хвиля прибою накочувалася на крихітний острівець, а тоді знову важко відкочувалася; острівець виринав з-під води, немов чудовисько з морської безодні. Водяний серпанок, наче дим, сіявся понад гладкою поверхнею. Я раптом здригнувся. Це місце навівало моторош на мене. Я уявив, як Анна лежить посеред брили. Картина будила асоціації з давнім місцем жертвоприношень, місцем, куди приводили на заклання жінок на догоду невблаганним богам.
— Можна піти понад водою, — озвався Франк. — Там, далі, стоїть молитовний дім. Цією стежкою здебільшого користується молодь. Старшим людям зручніше ходити дорогою, хоч це й трохи довше. То що, підемо стежкою до молельні, а назад повернемося дорогою?
— Залюбки.
Франк натужно підвівся і рушив попереду.
— Того вечора Анна йшла звідти, з молельні, — мовив він за якийсь час.
— Що вона там робила? — запитав я, хоч сам знав з матеріалів справи.
— Ходила до пароха.
— Саломонсена?
— Так, Крістіан Саломонсен… Майже все поселення відвідувало ті відправи. Тоді в цих краях прокотилася хвиля відродження духовності. Анна відвідувала уроки читання Біблії чи щось таке, не дуже пригадую. Назад поверталася у сутінках цією стежиною. А тут… тут її перестрів Арон.
— Можливо, — залишив я місце для сумніву. — У кожному разі хтось її таки перестрів.
— Арон. Вона зустріла Арона, — Франкове обличчя посіріло в мерхлому світлі дня, він мав стомлений, пожмаканий, старечий вигляд.
— Може, ти й маєш рацію, Франку, хтозна… Ти був з нею близький, правда ж?
— Так, я її любив. І не забув. Інші забули, але не я. Вона заслужила, щоб хоч хтось її пам'ятав.
У молельні, коли ми проходили повз неї, було темно й тихо. То був зовсім маленький двоповерховий будинок. Щоб вистояв під натиском осінніх штормів, його укріпили розтяжками й сталевими прогоничами, вбитими глибоко в скельний ґрунт. Я запитав, чи тут і далі служать молебні, Франк кивнув.
— Так, відправи відбуваються, хоча й не такі велелюдні, як раніше. Здебільшого приходять старші люди. А молодь… — він тільки махнув рукою. — Ти знаєш, яка тепер молодь…
— А ти?
— Чи я сюди ходжу? — тінь усмішки майнула на його обличчі. — Та ні, боюсь, я надто люблю земні радощі й спокуси, щоб турбуватися про потойбічне життя.
— А пастор Саломонсен тут мешкає, чи не так?
— Еге ж, має помешкання на другому поверсі, та скидається на те, що вдома його зараз немає. Він часто ходить на проходи. Можеш зустріти його будь-де на острові. Саломонсен полюбляє казати, що гуляє, подивляючи творіння Боже. Хочеш з ним поговорити?
— Колись іншим разом.
Ми зійшли на дорогу.
— Дякую, що взяв мене з собою, — мовив я.
Франк знизав плечима.
— Я за те, щоб ти облишив цю справу, Мікаелю. Але не шкодило показати місце загибелі Анни. Не всі пам'ятають, де саме це сталося, — він зупинився, обернувся до мене. — Навіщо це тобі, не розумію. Щось скористав з прогулянки?
— Мені кортіло побачити місце злочину.
— Ясно, але чи зумів побачити щось нове, що б допомогло тобі в подальшому розслідуванні?
Я похитав головою.
— Ні, нічого такого я не побачив.
— Марнуєш час, — кинув Франк і рушив знову. — Усе, чого доб'єшся, — зворохобиш і засмутиш людей…
Стеля у кімнатці нависала так низько, що, здавалося, цей невеличкий будинок, збудували в часи, коли люди росли нижчими або горбатими. Літня жінка, яка відчинила двері на мій стук, була, у кожному разі, така згорблена, що мусила вивертати набік голову, аби подивитися мені в очі.
— Пані Єнсен? — запитав я.
Жінка кивнула. Я відрекомендувався адвокатом і щось промимрив про справу давніх днів. Старенька мала розгублений і нерішучий вигляд, та все ж я попросив дозволу ввійти. Властиві цим північним краям над берегом океану звичаї та з дитинства закладені правила ввічливості взяли гору. Вона знову кивнула, усміхнулася і почовгала поперед мене в темне помешкання.
Я балансував, утримуючи рівновагу, на крайчику маленького фотелю і почувався завеликим не тільки для фотелю, але для всієї кімнатки. З кухні долинав дзеленькіт посуду, я уявив собі, як старенька тремтячими руками виймає з шафки філіжанки і тарілочки. Канапа, кавовий столик і два фотелі заповнювали всю вітальню. Відразу впадало в вічі, де жінка полюбляла сидіти. Диванна подушка під самим вікном була найбільше витерта і збита, а на побічниці лежав зібганий плетений плед. На столику — розгорнений ілюстрований журнал. На канапі — плетиво з в'язальними дротиками. Навпроти — старомодний телевізор, але чому мені здалося, що користувалися ним украй рідко.
Читать дальше