Крис Тведт - Коло смерті

— Чим можу допомогти? — запитала вона.

— Я репрезентую одну адвокатську фірму. Йдеться про давню справу, про яку б я хотів поговорити з вами. Чи дозволите ввійти?..

— Яка давня справа?

— Це стосується Анни.

— Анни?

Якби я дав їй ляпаса, реакція була б, мабуть, такою ж. Жінка зблідла, потім почервоніла, ніби вся кров нараз відхлинула від обличчя, а тоді хвилею захлиснула знову. Я кивнув, вичікувально дивлячись на неї.

— Моєї покійної доньки Анни? — перепитала вона недовірливо. — Ви хочете поговорити зі мною про Анну? І ви адвокат, кажете?

— Юрист…

З глибини будинку долинув чоловічий голос. Що він крикнув, я не розібрав. Жінка повернула голову.

— Хвилинку, Х'єлю, зараз прийду! — гукнула вона, і знов обернулася до мене. — Мій чоловік… Він не ходить. То кого ви репрезентуєте?

— Адвокатську фірму Берґстрьом , і…

Може, пані Вестьой і була старою, та аж ніяк не маразматичною. Навпаки, доскіпливою, як хірург.

— Я не про те запитувала. Хто ваш клієнт?

Я відкашлявся.

— Арон Сьорвік.

— Арон?

— Так. Я…

— Забирайтеся!

— Пані Вестьой, — боронився я. — Я хотів лише поставити кілька простих запитань…

Проте докінчити речення мені не пощастило, двері хряснули перед самим моїм носом.

— Саме так, — усміхнувся чоловік. — Це я — Рюнер Віснер.

То був дебелий чолов'яга з рум'яним обличчям і великими, почервонілими руками, які він обтер до білого халата, перш ніж поручкатися зі мною. Побачити іншу, ніж агресія, реакцію, стало справжньою полегшою.

— Мікаель Бренне.

Я зацікавлено роззирнувся навкруги. Заготівельний пункт риби розташовувався в окремій бухточці, далі на південь від самого поселення. Там був величезний причал з іржавим краном, чималий двоповерховий мурований будинок, трохи далі — перекошений старий пакгауз.

— Це ваша вотчина, так?

— Еге ж. Рід Віснерів уже багато століть рибалить тут. Тутешні води багаті на рибу. Тільки завдяки рибі ця громада й існує…

Він вимовив це з такою самовпевненістю і гордістю, ніби цілісінький Вестьой існує винятково з його ласки.

На причалі було чисто й охайно. Ворота складу відчинені. Білі полістиролові скрині складені вздовж стіни, посеред ангара стояв оранжевий палетопідйомник, але жодної активності всередині я не помітив.

— Щось тихо у вас…

— Та тихо… Займатися рибою стає невигідно. Тріска майже зникла з Північного моря, та, незважаючи на це, ціни такі низькі, що заробітку, по суті, немає.

— То підприємство згорнулося?

— Ще дриґається, обсяги тільки зменшилися. Тримаюся за нього радше з сентименту. Рибальством займалося, як уже мовилося, не одне покоління, та й зосталося ще на острові три-чотири рибацькі моторки. Де їм здавати улов, як не в мене…

— А ви вже далі продаєте, у крамниці?

— Укладаємо рибу на лід і веземо до Ганстгольму, до Данії, а там продаємо з аукціону. Однак ціни нестабільні й низькі. Буває, втрачаємо гроші.

— То з чого живете?

Віснер усміхнувся і показав рукою:

— Он там, за мисом, є рибницьке господарство, ще одне — на півдні острова. Вирощування лосося — галузь непевна, є зростання, є спади. Але акціонерне товариство Віснер-Риба AT наростило фінансову основу, щоб протистояти рецесії. На нинішній час таке господарство ліпше за власний грошовий верстат. Маємо ще й інші плани. Он там, на пляжі, я побудую відпочивальні будиночки, стилізовані під рибацькі хижі, насамперед для німецьких туристів. А ще маємо інші сфери бізнесових інтересів на суходолі. Даємо собі раду!

— Так, скидається на те, — відповів я.

Невеличка моторка, обігнувши мис, прямувала до нас. Над водою линуло татахкання двигуна, що працював на малих обертах.

— Та вас, мабуть, більше цікавить минуле, Бренне.

— Ви знаєте, навіщо я тут?

— Звісно, знаю, — усміхнувся Віснер.

— Швидко ж розповзаються чутки.

— Ви навіть не уявляєте, як швидко… Я вже вас виглядав, коли ж з'явитеся…

— О, з чого б то?

— У ті часи тут кипіла робота. Майже всі, хто хотів заробити кілька зайвих крон, працювали у мене в розпал сезону. Анна і Сірі теж часто шукали приробітку. Тож, природно, я сподівався вашої появи.

— І Арон?

Віснер знизав плечима.

— Час до часу, наскільки я пригадую, однак, з мого боку, то більше була благочинність. Арон відрізнявся від решти. Він був тихий та ввічливий, але вкрай не зосереджений. Дуже легко відволікався на інше.

— Яким було його ставлення до Анни й Сірі? Щось особливе помічали?