Крис Тведт - Коло смерті

Ближче до полудня я подався до крамниці по газету. Надворі потепліло, іноді навіть сонце визирало з-поза хмар. На лавочці перед крамницею сидів Пер Твейт у своєму незмінному зеленому комбінезоні й коричневих рибацьких чоботях. Він голосно засміявся, побачивши мене.

— О, трішки око підбили! Ходять чутки, тебе вночі добряче відмолотили, Бренне! Бачу, це таки правда! Якщо тільки інший парубійко не має ще гіршого вигляду!

Пер знову зареготав. Я кисло усміхнувся.

— Боюся, той інший нітрохи не постраждав…

Огрядна касирка ніяк не відреагувала на мій зовнішній вигляд, хоч і зміряла мене уважним поглядом.

— Ось, ваша пляшка прибула, — тільки й сказала, простягаючи коричневий паперовий пакет з замовленим коньяком.

— А я про нього й забув…

Касирка лиш очі закотила.

Коли я вийшов надвір, Пер кивнув мені, запрошуючи сісти коло нього. Я важко опустився на лавку.

— Якщо ти чув про напад, то, може, чув, хто нападав?

Моє запитання викликало новий приступ сміху. Зуби Пера були коричневими й кривими, одного кутнього бракувало.

— Гадаєш, я б розказав, якби знав? Доніс би на вестьойця на догоду чужакові?

— Знаєш чи ні?

— Ні, не знаю, — потрусив головою Пер. — Про нього чутки нічого не кажуть. Та якщо б знав я, неодмінно б довідався і Франк. О, тоді стережись, пощади не буде! Негідник одержав би, що заслужив.

— Що заслужив? Арештував би його?

— Ми воліємо тут самі собі порядкувати. І, наскільки можливо, не допускати втручання сторонніх.

Якийсь час ми сиділи мовчки. Я міркував над словами Пера. Повз нас йшли до крамниці покупці, віталися з Пером, на мене поглядали зацікавлено, але нічого не казали.

— І що тепер робитимеш? — поцікавився Пер. — Повернешся додому чи як?

— Та ні, не повернуся. Спершу закінчу розслідування.

— Сподіваєшся щось знайти? — іронічна нотка в його голосі розсердила мене, він наче потай потішався.

— Побачимо. Сьогодні йду на вечерю до Рюнара Віснера.

— То ти таки розкопав?

Я розкрив рота запитати, що він має на увазі, але миттю стулив і ствердно кивнув головою.

— Еге ж, він любив дівчаток, той Рюнар Віснер, жодних сумнівів, — вів Пер далі. — Усі хлопи люблять молоденьких, що гріха таїти, але Віснер трохи занадто їх любив. А Віґдіс через те страждала…

Мені розболілася голова. Крім газет, я купив ще знеболювальні піґулки. Вдома проковтнув дві й ліг у ліжко. Коли прокинувся, вже смеркало. Нараз мені сяйнуло, що я весь день не бачив Маґди. Я одягнувся, зійшов униз, але й у кав'ярні її не було. Я знову піднявся нагору.

Перед її дверима на мить завагався, а тоді обережно постукав. За якусь мить Маґда відчинила.

— Привіт! — мовив я і затнувся.

— Привіт! На прогулянку?

— Так, на вечерю до Рюнара Віснера, хотів запитати, як туди йти.

— На південь, у напрямку молитовного дому, звернеш униз до рибацького причалу, і, не доходячи до моря, повернеш праворуч. Його будинок побачиш відразу. Він удвічі більший за будь-який інший на Вестьой.

— Ага, дякую, — я зам'явся. — Може… потім побачимося?

Маґда прикусила губу, я вже не раз бачив, як вона це робить.

— Я не хотів би набиватися, — знову озвався я. — Якщо тобі не хочеться, не біда…

Маґда зашарілася. Я бачив, як червінь заливає її від шиї.

— Я хочу, — відповіла вона з ледь вловною хрипкою. — Дуже хочу…

Вона легенько торкнулася моєї руки, мене ж мов струмом пронизало.

— Тут, на Вестьой, людське поселення існувало найімовірніше ще з давніх-давен. Можливо, з часів пізнього кам'яного віку.

— Але, певно, аж далеко в давнину рід Віснерів корінням не сягає, — спробував пожартувати я.

— Та ні, хоча жило тут не одне покоління.

— Ви маєте дітей, які успадкують вашу справу? — поцікавився я, та відразу ж пожалкував про слова, які зірвалися мені з язика.

Пані Віснер здригнулася, мов від ляпаса, а її чоловік опустив очі.

— Не маємо, — тихо відказав він.

Зависла гнітюча пауза, проте згодом він наче обтрусився від неприємного запитання.

— У сімнадцятому столітті на всьому узбережжі запанував застій, — оповідав далі Рюнар. — Та вже у вісімнадцятому знову почався розквіт рибацького промислу, давні рибацькі артілі стали приносити прибутки. Мій предок Ґергард Віснер, який з невідомих причин емігрував сюди з німецької Померанії, одержав дозвіл на ведення торгівлі від самого короля. То була гідна стартова позиція, невдовзі він став ключовою фігурою серед купецтва, не лише місцевого значення, але й у Бергені.