— Проповідник? Саломонсен? — я отетерів. — Навіщо йому пускати плітки?
— У чоловіка не все гаразд з головою! Він фанатик. До його появи ми були цілком нормальною громадою. А тоді з'явився Крістіан Саломонсен, і раптом замало стало вірити у Всевишнього Отця і ходити на святкові відправи до церкви. Тоді почалися молебні, і плачі, і вергання громовиць, і прощення гріхів. Чоловік в усьому бачить гріхи!
— Я щось не розумію…
— Послухайте, Бренне… У мене працювала молодь, так. Молодим це подобалося, бо мали одну з небагатьох можливостей заробити копійку, а ще тому, що мали в мене свободу. Не раз залишалися після робочого дня, сиділи на причалі вечорами, фліртували, музикували, як це властиво юні. Іноді навіть танцювали. Не буду заперечувати, бувало випивали кілька пляшок пива. Я дивився на це крізь пальці, головне, щоб до бійки не доходило. Господи, хлопцям і дівчатам треба час до часу відчувати себе молодими, подуріти, показитися, і щоб їх постійно не контролювали вчителі чи батьки, чи священики. Якщо хочете, я робив громаді послугу. А тоді з'явився Саломонсен! Він вважав мою рибацьку артіль обителлю гріха. Він провадив регулярну кампанію ненависті проти мене! Неймовірно! А це ж мій острів!
— Про кого ви говорите?
Віснер здригнувся. Ніхто з нас не помітив, як до кімнати ввійшла Віґдіс. Рюнар Віснер мовчав, а вона повторила запитання з такою різкістю у голосі, якої я від неї не сподівався.
— Ми розмовляли про Саломонсена, проповідника з молитовного дому, — пояснив я. — Я так розумію, ваш чоловік невисокої про нього думки.
— Крістіан Саломонсен надзвичайна людина, — мовила Віґдіс Віснер. — Він врятував багато душ, не дав оступитися.
Але, кажучи це, жінка дивилася не на мене, вона не зводила очей зі свого чоловіка, таких чорних та блискучих, наче скляні намистини.
Рюнар Віснер вийшов проводжати мене на сходи. Він поводився ще ввічливо, але куди й поділася його сердечність.
— Я б на вашому місці не прислухався до чуток, — сказав він на прощання. — Вони заведуть вас у глухий кут.
— Дякую за приємний вечір.
— Будьте обережні, Бренне. Надворі темно…
І справді, було темно, подекуди так темно, що я своєї руки не бачив. Головний біль, який жодного разу не нагадав про себе за вечерею, повернувся. Після учорашнього інциденту я вже всього боявся. Від будь-якої тіні чи поруху гілки на вітрі мені пересихало в роті, а серце гупало, мов навіжене. Я думав про Рюнара Віснера. Чоловік, який заперечував своє всевладдя, однак тримав у кулаку життя рибаків і майбутнє Вестьоя. Ґустав — рибак, а отже, людина Віснера. Над цим варто було помислити. А ще я думав про те, як відчайдушно Рюнар заперечував свою надмірну прихильність до малолітніх дівчаток. І про Віґдіс Віснер думав. Жінка справляла враження тихої і заляканої маленької істоти, але я бачив, як люто вона дивилася на свого чоловіка. Нелегко Рюнарові Віснерові жити з дружиною, яка з ненавистю дивиться на нього, як на людину, не гідну християнського прощення.
Я полегшено перевів подих, побачивши червоний вказівник з написом Кав’ярня Вестьой . У вікнах темно, двері замкнені, але цього вечора я не забув ключа. Східці скрипіли під ногами, коли піднімався на другий поверх. Я зайшов до своєї кімнати, зняв пальто. Пляшка коньяку золотаво виблискувала на нічному столику, та я її проігнорував. Тихо скрадаючись, рушив темними коридорами.
Після любощів вона зовсім розімліла. Ледь спітніла, ніби вкрита блискучою, тонкою плівкою, лежала поверх ковдри й безсоромно потягувалася, немов велика кішка. Потім перевернулася на бік, підперлася ліктем і задивилася на мене. Ніколи раніше не помічав зеленкуватих плямок у її очах.
— Втомився, Мікаелю?
— Ні, не втомився, думаю. Останніми днями я тинявся селом, розпитував, але ніхто нічого мені не розповів, — я сів у ліжку, підклавши під спину подушку. — Ти ж знала Анну та Сірі. Розкажи мені щось про них…
— Та я нічого суттєвого для справи й не знаю.
— І все ж. Просто розкажи, якими вони були, що любили, чого не любили, як їм велося у школі, щось таке…
— Це тобі допоможе?
— Не знаю, Маґдо, — зітхнув я. — Але образ обох дівчат такий невиразний. Щось тут не так, чогось я не можу намацати, фігуранти у цій справі ніяк не хочуть оживати. Я читаю, безупинно читаю про них, вони ж залишаються неживими шаблонами, кліше. А злочини… — я зам'явся, намагаючись дібрати слова, які б зуміли описати мої відчуття. — Ти ж знаєш, як ми іноді, говорячи про особливо жорстокі злочини, вживаємо слово нелюдський ? Нелюдський вчинок або нелюдський злочин?
Читать дальше