Крис Тведт - Коло смерті

— Однаково зробиш те, по що приїхав. Я радо допоможу, лиш би ти швидше з цим покінчив. Зайду вранці після сніданку.

Доки я діставався додому, пішов дощ, я промок до нитки. Маґда сиділа за столиком у залі. Перед нею лежав стосик паперів, які здалеку скидалися на бухгалтерські звіти й рахунки. Вона гризла кулькову ручку, записувала цифри, але підвела голову, коли я увійшов, і всміхнулася.

— Привіт, Мікаелю. Ой, ти мов той мокрий кіт. Надворі аж так спаскудилося?

— Еге ж, мжичка.

— Треба перевдягнутися у щось сухе, щоб не застудитись, — турботливо порадила вона, торкнувшись моєї руки. То був спонтанний, цілком неусвідомлений порух. Я ще минулого вечора завважив, Маґда належить до тих людей, які запросто торкаються інших. Згадалося, які фантазії, пов'язані з нею, забрідали мені в голову вчора. Мабуть, вона прочитала мої думки, бо потупила погляд і ледь зашарілася.

— Побачимось за вечерею, — мовив я.

Однак за вечерею її ніде не було видно. Літня, непривітна жінка стояла за лядою і похмуро приймала замовлення. Коли я запитав про Маґду, вона відбуркнула, мовляв, та взяла вихідний. Того вечора кав'ярня була майже порожня, атмосфера спокійніша. За вечерею я випив пива, ніхто зі мною не заговорював. Нечисленні відвідувачі були зайняті своїми клопотами.

Я піднявся до кімнати, спробував читати матеріали справи, але настрій був не той, я не міг зосередитися. Десь глибоко в підсвідомості знав, що на мене чигають примари минулої ночі. Я вчував їхні голоси, ніби далекий собачий гавкіт, відчував, як вони намагаються протиснутися мені в голову. На дні дорожньої торби лежала пляшка коньяку. Я приніс склянку, наповнив її до половини, відчув, як тепло розливається тілом після першого ковтка. Примари відступили. Голоси змовкли. Я знову наповнив склянку.

Коли вранці прийшов Франк, я ще тільки пив каву.

— Покавуеш зі мною, перш ніж вирушати? — запитав я.

Франк кивнув і сам приніс собі філіжанку.

— Вигляд маєш кепський, Мікаелю. Банячив учора, га?

Я похитав головою, та миттю ж пожалкував про це. Біль, наче кігтями, уп'явся у скроні.

— Та ні, просто погано спав уночі. Стомлений, ото й усе.

— Як скажеш.

День був тихий, сірий і вогкий. Ніби хмари злягли на пагорби, обтяжені власного вагою, огорнувши весь острів дивовижним, мерехтливим, сутінним світлом. Ми простували дорогою у південному напрямку, та, щойно проминули останні хати, Франк відчинив хвіртку в загороді й повів мене ледь помітною стежкою через пустище. Франк ішов швидко й мовчки, аж доки дісталися найвищої точки острова, і зупинився біля напіврозваленої кам'яної піраміди.

— Весь час планую відновити цю піраміду, — мовив він, підкидаючи ногою камінець, — але, певно, так ніколи й не зберуся, — Франк показав рукою на захід. — Он там море, Мікаелю. Океан…

Я вдихав солонуватий запах і навіть, здавалося, чув ледь вловне шемротіння прибою, але самого океану не бачив. Довколишній ландшафт потонув у тумані та сірій мряці. Франк знову рушив. Схил полого стелився донизу, Франк пружно рухався, перестрибував з купини на купину, з каменя на камінь, я ледве встигав за ним. Ми перетнули болото. Стежка вирівнялася і звернула ліворуч. Потім видерлися на невеликий стрімчак, і я нарешті побачив океан — непорушну, темну гладінь, що губилася в сизому мреві. Стежка бігла на південь, далеченько від берега, через пласкі каменюки. Іти стало легше, але Франк чомусь сповільнив ходу, ніби вагався чи, може, розкаювався, що взяв мене з собою.

— Ще далеко? — запитав я.

Він похитав головою.

— Ні, вже поряд.

Ми дійшли до місця, де каміння утворювало природні сходинки, зійшли вниз і опинилися на величезній пласкій брилі, яка під легким нахилом зводила до води, була гладкою і рівною, наче обідній стіл. Позаду крихітного плато простягалося камінне поле, деякі камені були завбільшки з фотель, інші — розміром з авто. Франк, сівши на один з найменших, заходився скручувати самокрутку.

— Вона загинула тут, — озвався нарешті. — Принаймні тут її знайшли. Посеред цієї брили.

Він говорив тихо, спокійним, буденним голосом, але я бачив, як тремтіли його пальці. Я не знав, що казати в таких випадках. Франкові забракло тютюну, зрештою, він таки спромігся скрутити цигарку, припалив і жадібно затягнувся.

— Її знайшли в самій сукенчині, без пальта. Хоча мала на собі пальтечко, виходячи з дому, — він знову затягнувся, цигарка яскраво зажевріла. — У самій сукенці. Квітаста, тоненька літня сукня. Пальто, мабуть, змило море. У кожному разі його не знайшли. А Анна… її теж могло змити хвилею, і тоді б ніхто ніколи не довідався, що ж з нею трапилось. Це майже неймовірно, що її не забрало море. Того дня дув сильний вітер, море штормило, стояти тут було вкрай небезпечно. Багато років тому на цьому ж місці змило хвилею чотирьох студентів. Вони хотіли подивитися на штормовий океан, але, звісно, навіть не здогадувалися про небезпеку. Хвилі забрали їх.