Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

Я випив води й витримав довгу паузу, а тоді повів далі:

— Попри все я майже не сумніваюся, що суд засудив би Альвіна, якби не Ніна Гаґен. Суд засудив би його, бо ви опирались на те, що на початку він сказав неправду про свої пересування у час скоєння злочину, а брехню важко сприймати інакше, аніж спробу приховати злочин. Тепер ми знаємо, Альвін не брехав. Він, справді, повертався з прогулянки і прямував до паркувального майданчика тією доріжкою і в той час, який нам назвав. Судячи з усього, саме на час убивства. Свідчення Ніни Гаґен знімає будь-які раціональні сумніви в правдивості Альвіна.

І ось, шановні панове присяжні, ми знову зостаємося з нічим — Альвіновим зовнішнім виглядом, його поведінкою і його минулим. Ставитися до цього можна, як завгодно. Непорушним і безсумнівним є тільки одне: вигляду, поведінки й минулого недостатньо, щоб засудити людину за вбивство.

Виголосивши промову, я, як завжди в таких випадках, відчув цілковиту внутрішню спустошеність. Потиск руки Альвіна сприйняв, як щось стороннє, що мене не стосувалося. Голова раптом запульсувала болем. Чекаючи на рішення присяжних, я ходив туди й сюди вулицею з мобільним телефоном наготові. Здавалося, сновигав уже багато годин, та коли зателефонувала судова розпорядниця, виявилося, що минуло не більше години й двадцяти хвилин. Неймовірно швидке рішення.

Усередині чувся гул схвильованих голосів. Зала вщерть заповнена, незважаючи на пізній вечір. Ось увійшли судді, за ними — присяжні. Усі підвелися зі своїх місць, запала цілковита тиша. Коли голова присяжних відповів «ні» на запитання, чи винний Альвін Му в скоєному вбивстві, голос його звучав хрипко, мов у ворони. Минуло кілька секунд, перш ніж тиша вибухнула вигуками й гулом голосів. Суддя закликав присутніх до спокою, коротко порадився з двома іншими суддями, а тоді оголосив, що суд приймає рішення присяжних, тож Альвін вільний. Я відчував лише полегшення, нічого більше. Полегшення від результату і від того, що все нарешті скінчилося.

Як судді вийшли, у залі зчинився хаос. Альвін стояв посеред велетенської зали в оточенні преси, фотографів і публіки. Спалахували бліци, дзижчали телекамери. Журналісти викрикували запитання, перебиваючи одне одного. Альвін загнано роззирнувся на всі боки, вихопив мене поглядом з юрби. Я бачив, як ворушаться його губи, але слів не чув. Троє поліцейських спостерігали за веремією у залі. Я попросив їх допомогти мені забрати Альвіна з людського тлуму. Вони забрели в юрбу, відтіснили людей назад зі словами «громадяни, відійдіть» і «заспокойтеся, покиньте залу». Я схопив Альвіна, і раптом ми залишилися самі перед лавами для публіки. Альвін застигло дивився на щось за моїм плечем. Я обернувся і побачив батька Майї, який самотньо сидів на лаві. Мертвотно блідий, ніби в стані шоку. Альвін раптом ступив два кроки вперед, нахилився до Ганса Ґудвіка з блюзнірською усмішечкою на губах.

— Знаєш, який звук видала Майя, коли я всадив у неї ножа? Ніби нявчання кошеняти…

На білому, мов крейда, обличчі Ганса Ґудвіка очі здавалися велетенськими й чорними. Якусь мить він безтямно дивився на Альвіна, доки до нього дійшов сенс сказаних слів. Його обличчя немовби почало розсипатися, танути й втрачати людські обриси, він затулив його руками, поволі похилився додолу.

Альвін пустотливо усміхнувся мені, обернувся і пішов геть. Я стояв паралізований, неспроможний повірити, що мені не причулося.

Перед моїми очима заблимали спалахи камер. Наступного дня на шпальтах газет я мав такий вигляд, ніби побачив примару.

У м'якому світлі надвечір'я, у спекотному мареві, від якого тремтіло повітря, Венеція немов розсотувалася, поволі зникала в тінях минулого. Вежі, бані, палаци зі стрімкими дахами здавалися примарними — міражем, який ось-ось міг злитися з морем. Ми пливли з Месте, стояли на облавку корабля, тримаючись за руки, милувалися блискучою, мов змащеною оливою, поверхнею солоної Адріатики, вдихали тепло й пахощі чужинецького моря, дивилися, як спроквола проступає перед нашими очима живе місто.

Зареєструвавшись у готелі, ми вийшли прогулятися. На головних вулицях з крамницями, ятками й ресторанами вирувало життя. Юрмиська туристів настільки загатили маленькі провулки, що квапитися кудись було марною справою. Ліпше плисти з натовпом, безвільно й безцільно, віддавшись на поталу людської течії. Ми нічого не хотіли й нікуди не прямували, просто брели, дозволяючи звукам, пахощам і барвам огортати нас з усіх боків. Вузькі вулички і канали у віддалених кварталах тонули в тиші й темряві, навколо — високі, глухі мури, і тільки де-не-де у воді віддзеркалювалися світелка. В одному закапелку ми помітили ніс гондоли, в іншому — вигнутий стрімкою аркою над вузьким каналом давній кам'яний міст. Ми мали безмір часу, щоб неквапом милуватися мерехтінням світел у воді.