Наталка Шевченко - Кривава осінь в місті Лева

— Так і полишимо?

— Так і полишимо. Він нам не потрібен. Моя версія така — наш лікар завів коханку і, щоб позбутися дружини, якимось чином упік ту до божевільні, а сам хитро спалив власну клініку, аби отримати страховку на життя на Канарах. Але його пасія, очевидно, взула Ясинського по повній і вкрала всі гроші. Утрирую, звісно, але це вічна схема. Та головне, що цей коновал навряд чи має якесь відношення до вбивств. Жінка з фото — ось ключ до всього.

— Знаєте, де вона зараз?

— Теоретично, має бути в одній з лікарень, — відповів Сокіл. — Не знаю, чи там, де я думаю... Але перевіримо. Гайда.

Ніна жодним чином не збиралася гратися в Пенелопу і чекати Олега до ночі — вона навіть не сподівалася, що той заявиться додому так рано, та ще й застане її на кухні, за приготуванням вечері. Але саме так і сталося. По честі кажучи, Ніні не дуже хотілося з ним говорити. Навіть викладати всі ті ідеї, які вона вдень обговорювала з Радою, здавалося непосильним тягарем. «Сокіл сам дуже мудрий, нехай сам до всього і доходить», — мстиво подумала Ніна спочатку. А потім вона подумала про жертв убивці. І про те, що їхня кількість ще може зрости, доки вона плекатиме свою образу. І Ніна наважилася. Відкашлялася, зиркнула на Олега через плече — він стояв на порозі кухні і дивився на неї... винувато? Ні, то їй, мабуть, примарилося.

— Що в дверях укляк, мов засватаний? Проходь, сідай. Їсти будеш?

— Буду, — Сокіл, наче тільки того й чекав, що її запрошення, пройшов до столу і всівся за нього, піднявши долоні так, ніби здавався Ніні в полон. — Навіть руки помив. А що на вечерю?

— Дурний заливний язик. Мій.

— А серйозно?

— Картопля смажена і солоні огірки. Мама Катя пішла в гості до своєї сестри і попросила мене погодувати її малюка з ложечки. Згоден?

— Тільки якщо ти сядеш мені на коліна.

Ніна обернулася і зі спритністю снайпера пожбурила на стільницю глиняний полумисок з картоплею. Олег сумирно зітхнув.

— Тільки каву так не подавай, будь ласочка. Ще обпечеш.

— На ніч каву пити не можна.

— А якщо я планую безсонну ніч?

— Справді? І що ж ти робитимеш? Будеш тішити своє марнославство?

— Ніно, — урочисто попросив Олег, — підійди до мене і сядь. Хоча б поруч, для початку. Ось так. Добре. Я мушу сказати тобі щось важливе... Знаєш, мене мучить дуже дивне почуття. Я почуваюся винним перед тобою.

— Ясно. Почуття, звісно, незнайоме і до біса неприємне. Співчуваю. Що далі?

— Я хочу вибачитися.

— Що?!

— Вибачитися. Перепросити. Даруй мені, дуже прошу. Я був неправий. Просто я справді за тебе злякався. Ти собі навіть не уявляєш як. Був сам не свій, що називається... Вибач мені, добре?

«Поцілувати його, чи що», — раптом подумалося Ніні, і вона засміялася. Сокіл, як завжди, витлумачив цей сміх вірно — на свою користь — і також заусміхався.

— Вже не сердишся? От і добре. А на доказ щирості свого каяття я розповім тобі усний твір на тему, як я провів день. Отже, слухай...

— Зачекай. Можна, доки ти не почав оповідь, і мені вставити кілька слів? Це стосується вранішнього вбивства. Тільки ти не смійся. — Ніна склала руки на столі, мов старанна школярка, і почала говорити. Олег, до її чималого подиву, слухав мовчки, уважно і зосереджено, а коли вона закінчила, підсумував:

— Усе збігається. Твої здогадки ідеально вписуються в усе, що сьогодні трапилося.

— А що трапилося? Ну, по тому, як ти мене в агенцію завіз?

— Хвилиночку, — Сокіл вивудив із шухляди в столі виделку і заходився наминати картоплю. — Вибач ще раз, що з набитим ротом балакаю, я голодний як вовк. Отже...

Він переповів усі головні події дня у хронологічному порядку: про напівправду Ратушного і причини аборту його покійної дружини; про клініку «РепроМед» і встановлення особи власника через пріснопам’ятну податківку (в цьому місці оповіді Ніна скривилася, неначе лимона вкусила); про відвідини оселі колишнього лікаря Ясинського, бесіду з балакучим сусідом та вкрай важливу знахідку під обкладинкою фотоальбому. Навіть продемонстрував поцуплене фото.

— Дедалі цікавіше, — промовила Ніна, споживши почуте. — А потім?

— Потім я навідався до шпиталю, куди зазвичай звозять усіх жертв кримінальних пригод, і спитав у приймальному покої, чи не завозили до них таку всю із себе порізану жіночку. Підтвердили, що завозили. Але рани виявилися не дуже серйозними, тому постраждалій надали необхідну допомогу, шви наклали, здається, а від подальшої госпіталізації вона відмовилася в письмовій формі і з лікарні втекла. Адресу, яку ця жіночка лишила, я у них таки випросив, але виявилося, що вона фіктивна. Тобто будинок є, але там не живуть — там якась літературна агенція.