Наталка Шевченко - Кривава осінь в місті Лева

— Майоре, тут терміновий виклик! Схоже, наш різник продовжує розважатися.

— Що?! — аж підскочив Пасків.

— Хтось порізав двох жінок у будинку на Японській. Одній гаплик, іншій пощастило більше — лише груди розпанахані. Очі в обох на місці, але печінками чую, що попрацював Окозбирач.

Пасків зблід так, що на якусь мить Ніні навіть стало його шкода. Він судомно ковтнув повітря, потім вискочив з-за столу, як підкинутий пружиною, і рвонувся до виходу, ні на кого більше не звертаючи уваги. Денисенко кинувся за шефом, утворюючи звичну для себе легку турбулентність. Ніна та Олег переглянулися.

— Я їду за ними, — сказав Сокіл. — Навряд чи вони цьому сильно зрадіють, але я мушу бути там.

— Що ж, а я їду з тобою, і в твоїх інтересах краще не сперечатися з цього приводу і не гаяти дарма часу, — твердо заявила Ніна. — І ще... Цей напад скоїла точно не моя мати. Чи не так, Олеже?

— Схоже, що так, — Олег похмуро кивнув. — Гаразд, їдьмо. Тільки пообіцяй мені одну річ, — він застережливо здійняв пальця.

— Обіцяю одну річ.

— Дуже смішно. Але оскільки вже пообіцяла — сидітимеш у машині.

Сокіл гнав так, що прибув на вулицю Японську раніше за саму опергрупу. Ті підтяглися хвилин за п’ять у повному складі — дві службові «тойоти» та медичний фургончик. Першим з машини вистрибнув Пасків і так само прудко зник в одному з під’їздів. За ним посунуло ще кілька оперів; двоє, які лишилися, побігли в арку, яка мала виходити у внутрішній двір. Сидячи у своєму «б’юїку» на протилежному боці вулиці, Олег щиро здивувався такій небаченій оперативності, що зробила б честь навіть елітному спецназу. Схоже, хлопців таки добряче приперли. Тоді й ранішня веселість Пасківа ставала зрозумілою — він, видно, дійсно збирався повісити все на Нінину матусю, закрити справу й отримату медальку. Що ж, якби не було убивства, Сокіл міг би з чистою совістю позловтішатися. Але десь там, у цьому будинку, лежало свіже тіло.

Сокіл вичекав хвилин п’ятнадцять, даючи хлопцям з опергрупи час на обстеження місця пригоди, потім нахилився до бардачка і дістав свої рукавички.

— Чекай мене тут, — наказав він наостанок Ніні й виліз із машини.

Місце злочину виявилося в одній з квартир на другому поверсі. У напіввідчинених дверях стовбичив оперативник, який, побачивши Сокола, простяг уперед руку з явним наміром не дати йому ввійти. Олег вивудив з кишені телефона, набрав номер Пасківа і відчув справжню насолоду, коли в надрах квартири заухав філін, а потім голос майора гаркнув:

— Алло!

— Сергію, якщо ти мене не впустиш, я буду переслідувати тебе навіть у нічних кошмарах, — пообіцяв Сокіл у слухавку. — Присягаюся, я нічого не чіпатиму і плутатися під ногами не збираюся.

— Ти, млять, і є мій нічний кошмар, — розлючено відказав у вухо Пасків і дав відбій, крикнувши вже в двері: — Пропусти цього покидька!

Оперативник неохоче забрався з дороги. Сокіл увійшов до вузького коридорчика, відразу вловивши ніздрями якісь екзотичні пахощі в повітрі. Коридорчик вивів до іншого, ще меншого. Праворуч були дві кімнати, прямо — кухня. У першій з кімнат крізь напіввідчинені двері побачив на ліжку жінку (схоже, це й була вціліла жертва), навколо якої метушилося двійко лікарів — вони обробляли їй рани на грудях. Вже приліплені до шкіри шмати вати почервоніли від крові. Жінка, брюнетка з худорлявим аристократичним обличчям, тремтяче схлипувала та щось незв’язно бурмотіла. У цій же кімнаті був і Пасків. Помітивши Олега, він зробив страшне лице, погрозливо показав йому пальця і причинив двері.

Сокіл пішов далі, туди, де блимав спалах фотокамери.

Посеред іншої кімнати лежало тіло жінки років сорока, у блискучому темно-синьому халаті. Труп ще не накрили, тому Олег мав нагоду на власні очі побачити, що з нею зробили. Посеред лоба жінки темніло коло, що, вочевидь, було слідом від молотка. Шкіра навколо нього перетворилася на суцільний фіолетовий синець, а сам лоб на вм’ятину — кістка не витримала удару. Очі розплющені, біля лівого шкіра розсічена, на ній застигла смужка крові — неначе вбивця розпочав, але з якихось причин не встиг закінчити те, що збирався. Ще один розріз перетинав шию, але цей уже був довгим і глибоким — «несумісним з життям», як зазвичай пишуть у протоколі. Хоча тут і самої черепно-мозкової травми було б достатньо... але той, хто це зробив, явно не міг чекати. Тому, щоби не ризикувати, перетнув горлянку.

Судячи з інтер’єра, ця кімната була імпровізованим салоном для гадань чи чогось у цьому дусі. Його матір завжди презирливо називала це одним словом — «хєромантія». Антикварні меблі, свічки, скляні кулі та статуетки — типовий антураж для справляння необхідного враження на довірливих простачків. Зі смаком і ретельно створений, але антураж. Навіть покійна хазяйка цього салону, провидиця, чи хто вона там, яка чомусь не передбачила приходу власної смерті, також здавалася декорацією, зіпсованою чиїмись безумними руками. Навколо неї, мов крук, кружляв низенький присадкуватий фотограф, діловито знімкуючи труп на плівковий фотоапарат. Він скоса глянув на Олега й нічого не сказав, продовжуючи свою сумну, але звичну справу, міняючи ракурси та корегуючи відстань до тіла. Не бажаючи заважати, Сокіл з дверей тренованим оком окинув кімнату. Що б там не казав розлючений Пасків про його детективні здібності, Олег прекрасно знав ціну їм і собі і не стидався їх застосовувати. Горло жінці перерізали прямо тут — вся кров, що з неї витекла, застигла навколо тіла. «Хоч кораблики пускай», — подумав Сокіл і тут-таки вилаяв себе — гумор у нього став, як у майора. Мабуть, заразився. Що далі?