Наталка Шевченко - Кривава осінь в місті Лева

Вона лише не була впевнена, хоче вона цього чи ні.

До відділка вони дісталися швидко, і черговий у приймальні — чи як там правильно називалося це чистилище, — глянувши на неї, розплився в огидній нікотиновій усмішці. «Схоже, це і є популярність», — сердито подумала Ніна. Вона вже стала тут знаменитістю, трясця цьому всьому. Видно, вчорашню античну трагікомедію на сучасний манер, із безвинно обмовленим майстром-італійцем, Пасківим-паяцом та Соколом, що кається, деякі невгамовні глядачі в погонах залюбки переглянули б на біс.

Пасків був на місці й у формі — він сидів у своєму кабінеті та усміхався, сяючи на всі боки зірочками і зубами. Побачивши Ніну, встав і привітався, голосно назвавши її «міс Хадсон». Ніна хотіла було нагадати цьому бовдуру, що він переплутав старушенцій — ту, яку мав на увазі він, звали Марпл; але потім вирішила, що краще їй буде продовжувати дотримуватися тактики під назвою «ні пари з вуст». Задерши носа вгору на Сергієві кпини, вона мовчки вмостилася на стільці для відвідувачів. Сокіл сідати не став, просто зупинився біля неї і допитливо глянув на Сергія.

— Отже, — радісно потираючи руки, мов хірург-ентузіаст перед ампутацією, проказав начальник, — до справи. Ніно, цей бовдур двометровий пояснив вам, що від вас потрібно?

— Я й так знаю, що від мене потрібно. Я ж детективів начиталася . Де Олегові свідчення?

Ніна говорила сухо, але на Пасківа це діяло, як гімн України — на глухонімого від народження. Він передав дівчині дрібно списаний папірець, а вона, не читаючи, підписала його і повернула майору. Той дуже здивувався.

— Як ви можете бути такою довірливою? А якщо там було зізнання, що убивця — ви?

— Пасків, щось ти такий веселий зранку, — не давши Ніні відповісти, встряг Олег. — Я боюсь біди. Командуй вже, що нам робити далі, і май на увазі — у мого бухгалтера свій метод читання. Вона ніби охоплює всю сторінку поглядом за якусь секунду.

— І має язика, щоби сказати це самій, — закінчила Ніна. — А крім того, від свідчень досить легко відмовитись.

— Ваша правда. І то люкс, як ви така здібна, — підшиваючи протокол до теки, захопився майор. — Зараз мусите звернутися до найближчого травмопункту — зафіксувати поріз. Сокіл хай або з вами йде, або тут чекає — байдуже, як хоче. А я піду Сазоненку кланятися, щоб той виніс постанову про проведення психіатричної експертизи.

— Гляди, поперек не зламай, — буркнув Сокіл.

— Не бійся, ми з ним загартовані. Ну, так що? Будем мамцю пакувати, на Кульпарків відправляти?

Ніну пересмикнуло. Олег скривився.

— Це що, кращі зразки міліцейської поезії? Ти такий дотепник, Пасків... з баяном на похорони часом не ходиш?

— На твої — прийду з баяном, обіцяю. А вам, Ніно, мушу сказати прямо: буде ваша мама в божевільні чи ні, та якщо з’ясується її причетність до цих звірячих убивств. — Сергій зробив багатозначну паузу. Ніна якусь мить дивилася на нього, не розуміючи, про що йдеться, а потім зойкнула і безпомічно озирнулась на Сокола.

— Але ж я... тобто вона не могла... я ж усе пояснила! Олеже, ну що ти мовчиш?!

— Що я можу сказати? Тільки повторити — з твоїх слів, — що в неї є алібі на час убивства Сніжани Доброхот, забезпечене тобою ж.

Ніна довго дивилася в підлогу, перш ніж вимовити:

— Дякую, начальнику.

— А на два попередні випадки алібі є? — пожвавився Сергій.

Не підводячи очей, Ніна видихнула:

— Я не пам’ятаю. Але мушу сказати вам прямо, Сірожо, — за потреби я освіжу свою пам’ять. Господи ти боже мій, ви що, всі тут показилися? Та моя мати цвях у стінку забити негодна! Вона зроду в руках не тримала отих ваших стамесок, якими груди розколюються, чи як їх там!

— Зате тримала ножі, правда ж? — солодко поцікавився майор.

Ніна підвелася.

— Я не піду знімати рану, — твердо сказала вона. — І експертизу проведу своїми силами і за свої кошти. На Кульпарківській це зроблять на моє прохання. Тому немає потреби в тій вашій постанові — не гніть дарма спину. Просто викличте спеціалізовану бригаду «швидкої допомоги» — наголосіть, що пацієнтка, ймовірно, хвора на шизофренію, і вони пришлють кого треба. Я не хочу бути вам чимось зобов’язана. Жодному з вас. Дуже рада, що моє лихо вас тішить. Приємно провести час, блазні кукурудзяні.

Ніна ступила було до дверей, і в ту саму мить вони з грюкотом відчинились їй назустріч. Схоже, Денисенко, який у ту ж секунду влетів до кабінету, дихаючи, мов загнаний кінь, просто не вмів робити щось тихо. Вигляд у хлопця був стривожений, очі хворобливо блищали. Він зробив якийсь неймовірний оберт, фантастичне па-деде, впродовж якого встиг потиснути руку Олегу, кивнути Ніні й одночасно з усім цим випалити, немов із гармати, у бік шефа: