Андрій Кокотюха - Осінній сезон смертей

І ми вирішили обходитися без цього. Зрозуміло, спочатку мені важко було себе приборкати, і кохана моя дружина сприйняла такий стан речей стоїчно, з обличчям мучениці переносила оті вибухи, і я вкривав цілунками її обличчя, вдячно шепотів слова кохання й ніжності пересохлими губами.

Господь називає це гріхом. Так говорила моя дружина і в хвилини моєї нестриманості часто промовляла молитви. Вона просила у Господа прощення за мене й себе і опісля довго замолювала наші гріхи. Я не настільки релігійний, одначе віра моєї дружини викликала глибоку повагу. „Ми ж не будемо більше? — запитувала вона щоразу. — Адам і Єва щасливо жили в раю, поки не спізнали гріха, і Господь за це прирік їх на страждання". Так, запевняв я її кожного разу, оскільки мені було соромно за свою тваринну пристрасть.

З часом я навчився гамувати в собі потяг до гріха. Я активно взявся за навчання, знайшов роботу в одній фірмі, завантажував себе до краю — і, приходячи додому, ледве спромогався повечеряти і засинав як убитий.

Згодом я помітив, що мою дружину неабияк дратують нахабні самиці, котрі табунами гуляли студмістечком. Розмальовані, безсоромні, вони отримували явну насолоду від гріха, адже вони жили цим. І не чоловіки в цьому винні. Чоловік — раб своїх природних інстинктів, і якщо жінка не буде їм потурати, чоловік поступово вгамує їх. Винні самі жінки, вони дражнять хлопців, розпалюють у них гріховну пристрасть і топчуть своїми гострими підборами те, що святе для моєї коханої, а значить, і для мене.

„Колись вони згорять у пеклі за свої гріхи!" — палила їх поглядом Валентина, завваживши якусь кралю, що виклично крутила сідницями. Я цілком згоден із нею.

Спливав час. Я закінчив університет і поступив до аспірантури. Кімнату в гуртожитку за мною лишили, Валентина, яка брала через хворобу академвідпустку, мусила ще два роки вчитися. Зміни сталися в нашому житті, але довкола нас клубочилося кодло, розгнузданість сучасної молоді не знала меж. Дружина хворобливо переживала все це. І тоді я зважився.

Я йшов до цього довго, багато разів вагався — а чи маю я право брати на себе місію Вищого Суду? Та, врешті-решт, я вирішив: їх усіх треба навернути на думку про кару за земні гріхи. Можливо, все обмежиться одним страхітливим прикладом. Вони зрозуміють і замисляться. А якщо ні? Тоді доведеться повторити. Мені такий шлях не лягав на душу, але тільки так можна навести в світі порядок. Тільки силою й страхом! Силою, яка породжує страх. Страх — сильна та дієва зброя. Посіяти страх. Іншого способу я не бачу».

За останні два тижні Хижняк явно почав дивитися в мій бік із більшою повагою. Газету читали активно саме завдяки моїм матеріалам.

Коли планерка скінчилася, Тетянка смикнула мене за рукав.

— Там уже другу годину якийсь чувак на тебе чекає. По коридору ходить, мов маятник…

Я стенув плечима і вийшов у коридор. Справді. Хлопець років тридцяти.

— Побалакати треба, — голос хрипкий, горілкою тхне, видно, хильнув добряче.

— Хвилинку можете зачекати?

— Не можна! — хлопець учепився в рукав моєї куртки. — Вийдемо!

Хлопець потяг мене у дальній куток і несподівано різко садонув кулаком у живіт. Мені перехопило подих, перед очима забігали барвисті кола. Другий удар прийшовся в обличчя. Та все ж таки на ногах я втримався, тільки скорчився від болю і притиснувся боком до стіни.

А от мій кривдник полетів на підлогу! Тітонька Коняка — видно, її увагу привернув шум, — вміло перехопила руку, крутонула — хлопець беркицьнувся, дригнувши ногами в повітрі.

Я зробив кілька глибоких вдихів. Мигтіння щезло, я потроху приходив до тями. На шум бійки збіглися співробітники. Хтось запропонував викликати міліцію.

— Не треба, — я намагався говорити спокійно…

— Хто це? — спитав Валерка.

— Чорт його знає!

Мій кривдник, крекчучи, підвівся з підлоги. Я ляснув його по спині.

— Гаразд, ходімо до кабінету, побалакаємо… Сам на сам.

Хлопець намагався уникати мого погляду.

— Ну і що все це означає? — спитав я.

— Ти тоді з Наталкою був… Через тебе її…

— З якою Наталкою?

— Навіть як звати не спитав, падло! З Наталкою Кущенко!

Ага, он воно що!

«Так, розмова непростою буде», — виснував я.

— Я любив її, — він сказав це так, наче хотів когось переконати. — Одружитися збирався…

— Ну і?

— Мужики її зіпсували, розумієш? — він потер забиту спину. — От якби ви тоді з дружком не заявилися, вона б, може, живою була… Через тебе її, падлюко!