Андрій Кокотюха - Осінній сезон смертей

— Як же все-таки триматися громадянам? Вони дуже налякані…

— Підстави для цього є. Правда, ви, журналісти, любите робити з усього сенсацію і, можливо, самі того не бажаючи, сприяєте виникненню паніки у населення… Та є й інша, досить серйозна причина для побоювань. Криза в країні відбивається й на охороні здоров’я. Через брак коштів на утримання хворих, яких слід ізолювати від суспільства, зачиняються спеціалізовані заклади. Останнім часом психічно хворих виписують із цілком нормальним діагнозом лише тому, що бракує елементарного: ліків, обладнання, умов, грошей нарешті! — для утримання. Вони опиняються серед нас, а це — бомба сповільненої дії. І якщо найближчим часом не буде вжито заходів, то я не гарантую, що завтра хтось не стане жертвою психічно неврівноваженої людини. Загальна агресивність зростає сьогодні як наслідок кризи й нестабільності. Можливо, вбивця із студмістечка — одна із жертв нашого складного сьогодення.

— Я не збираюся взагалі з вами розмовляти. Коли такі питання задає слідчий, ще можна зрозуміти. А ваша бульварна преса і загибель моєї доньки не мають нічого спільного…

— Чому бульварна? У нас солідне, авторитетне й поважне видання…

Мати Слави Корецької не пустила мене далі передпокою. Вродлива жінка, видно, стежить за собою. Ось тільки сум у великих сірих очах лишиться назавжди.

— Для чого вам знати щось про мою доньку? Щоб усе перетворити на дешеву сенсацію? А ви, — тонкий вказівний палець спрямовано в мій бік, — зробите собі на чужих смертях ім’я?

— Але це зовсім не так…

— Розмову закінчено, — вона не підвищила голосу, але краще б вона кричала, плакала…

Надворі — кінець вересня, туга в такі дні мимоволі охоплює все навколо. Отой стан розгубленості — машини сновигають якось тихо й повільно, наче крізь граничну втому.

Через дорогу — студмістечко. Листя на деревах уже потроху міняє колір, а коли воно облетить, то очам відкриються сірі, в брудних патьоках, стіни общаг, збудованих приблизно чверть століття тому. І як би не давила на мене ця картина — накотилася ностальгія. Я виріс у гуртожитках, до десяти років бігав довгими напівтемними коридорами із запахами підгорілої картоплі, свіжого борщу і гнилля із сміттєбаків. Коли наша сім’я нарешті отримала окрему квартиру, мені довго бракувало гармидерного гуртожитського побуту. А через шість із гаком років я вступив до університету і знов надовго занурився у звичну і — так, так, саме так! — рідну атмосферу. Дехто, звичайно, нарікає, кляне все це, скаржиться, але…

— Молодий чоловіче!

Я так замислився, що навіть здригнувся.

Вродлива дівчина років дев’ятнадцяти, у колясці — симпатичний карапузик.

— Ви не ображайтеся на маму, вона зараз у такому стані…

Зрозумів, сестра Слави.

— Нічого. Давай на «ти», а то воно якось…

— Давай. Ходімо, он на ту лавку сядемо… А може, я прогуляюся з тобою до зупинки, ти не проти?

Неквапом рушили тротуаром.

— Молодість згадав. Я ж тут прожив п’ять років.

Вона глянула уважно.

— Я читаю твої статті… Міліція була, розпитували. З ким була, де була, знайомі…

— Слава — старша сестра?

— Так, на три роки. — Дівчина перехопила мій погляд на дитину в колясці. — Кумедний він, правда?

— Як усі маленькі діти, — я усміхнувся.

— Його батько в цьому році закінчує фізмат. Батьки домагалися, щоб я його ім’я назвала, але я затялася. Викинула його з голови, і квит. Тільки перелякану морду побачила — злякався, що вагітна! — одразу відшила. Слава свого часу аборт зробила, а я не змогла. І не шкодую.

Знову пауза, важка й неприємна.

— Для чого тобі все це? Ти хотів, щоб мама розповіла про Славу, так?

— Для статті, — збрехав я і не зрозумів — їй чи собі. Адже я й сам не знав, що змусило мене після зустрічі з Аллою Стороженко і одкровень Юри почати збирати хоч якісь дані про другу жертву.

Як не дивно, моя відповідь задовольнила її.

— Вона любила з кольоровими гуляти. Не те щоб зовсім із неграми, а з цими, ну знаєш, — арабами, турками, латиноамериканцями… А що? Не скупі, ввічливі, без комплексів — не те що наше жлобйо. Жінок поважають, для них просто поряд із моєю Славкою постояти — свято. Вона призналася мені, від кого залетіла, а я уявила мамуню, яка побачила чорну дитину, — і сміх, і гріх! Тому вона й аборт зробила, хоча Бенджі не дозволяв, одружитися хотів, наївний! Тільки вона його відшила — потрібен він! Молодець дівка, крутила ними, як циган сонцем.