Андрій Кокотюха - Осінній сезон смертей

Я підвівся з колін, обтрусився. Біля моїх ніг лежала перша жертва. Без сумніву, будуть встановлювати причини вбивства, зрозуміють, що призвело до такого сумного кінця, і я досягну своєї мети — людство почне змінюватися!

Жінка, задля якої я вчинив цей злочин, спала при увімкнутому телевізорі. Я вимкнув його і теж ліг. Давно я вже не засинав так спокійно.

На ранок, згідно з моїми припущеннями, реакція мала бути не менша, аніж коли сталася аварія в Чорнобилі.

Але довкола нічого не змінилося. В автобусі, правда, я почув балачки про те, що вночі вбили якусь дівчину. Пересічні плітки! Я заспокоював себе тим, що слід почекати до вечора. Ввечері теж розчарування — люди не були збурені. Нічого не сталося.

Я був пригнічений. Невже усе марно? Невже цього мало? Так, мало! У суспільстві, що захрясло в розпусті, якась там смерть однієї людини лишається непоміченою! Скількох людей вбивають щодня у великому місті, не кажучи вже про країну, і тим більше — про всю земну кулю! А війни? Моя акція протесту — крапля в морі. Але крапля по краплі — буде дев’ятий вал! Скільки смертей треба, щоб ви, людці, схаменулися? Десять, сорок, сто? Ви отримаєте їх!»

Алла нервово затоптала в попільниці недопалок.

— Света Малахова. Філфак, четвертий курс.

— Ти знала її?

— Жили в одній общазі. На різних, правда, поверхах. Та й як знала — в обличчя тільки, віталися при зустрічі, не більше.

— Що вона собою являла?

— Не знаю. Я ж кажу — зовсім нічого про неї не знаю… Зранку гуртожиток на вухах, адже уже яку дівчину з факультету вбивають!

Я замовив трохи горілки, кави й бутербродів. Алла сама попрохала чарку, воно й зрозуміло — нерви. Якщо бути чесним, мені й самому хотілося напитися.

Пальці у дівчини тремтіли:

— Хто наступний? Я?

— Припини.

— Він убиває всіх підряд, тицьнув пальцем навмання — і задушив! Адже всі його жертви навіть не були знайомі!

— Звідки ти знаєш?

— Знаю!

— Щось їх усе ж таки зв’язувало? І певен — є причина, якої ми не знаємо. Навіть якщо це псих, мусить бути щось, що його заводило на всіх чотирьох убитих.

— Чому хлопець? Убивати може й жінка.

Думка про те, що вбивцею може бути жінка, якось не приходила мені в голову.

— Навряд… Чоловічі сліди, велика фізична сила…

— Що, жінок таких нема? Логічно, між іншим. Мужеподібна бабища мститься молоденьким вродливим дівчаткам. Скажеш, таке неможливе?

Я згадав Тітоньку Коняку і зітхнув — логіка справді є. Тільки навряд чи треба шукати жінку…

Стільки міліції у студмістечку давно не бачили. На Перше травня на центральній площі було стільки. Їх нагнали, щоб стежити за порядком на похороні убитої студентки, значить, влада боїться і визнає власну безпорадність.

Накрапав дощ. Люду було багато. На обличчях багатьох прозирала відверта обивательська цікавість, але не бракувало також переляканих і розгублених, жінки не соромилися сліз. У натовпі стояли студенти-негри, і я кілька разів перехоплював сповнені ненависті погляди, спрямовані на них. Алла натякала, що ходять безглузді чутки — мовляв, негритоси розперезалися — вбивають наших дівчат за те, що ті гуляти з ними не хочуть. Я згадав вісімдесят дев’ятий рік, тоді ще містечко не було таке занедбане, і десь на початку травня якісь африканці широко відзначали свій день незалежності. Подібні заходи заохочувалися, адміністрація навіть повинна була стежити, щоб усе було на належному рівні. Спортмайданчик у центрі студмістечка прикрашався прапорцями, підключалися мікрофони, і мешканці приречені були слухати національну музику якої-небудь бананової держави. Воно б і нічого, та африканці причепилися до однієї першокурсниці, яка в своїй Зачепилівці негрів зроду не бачила близько. До дівчиська вчепилися двоє підхмелених чорношкірих, один (жартома!) схопив за руку і потяг танцювати, а другий зловив її, коли вона вирвалася. Що було — крику й вереску на все містечко! Повз них саме проходили троє біологів, теж не зовсім тверезих, і вони вирішили захистити дівчину. Слово за слово, почалася бійка, в яку за кілька хвилин була втягнута добряча частина студмістечка. Випадок безпрецедентний — як правило, бійки з іноземцями — явище нечасте, і справа не в тому, що могли виперти з вузу, просто наші ігнорували кольорових, ставилися до їх присутності з гумором і вкрай рідко опускалися до особистих контактів. І ось усіх як прорвало. У вечірньому повітрі чулася брутальна лайка на кількох мовах. Міліція з’явилася досить швидко, і оскільки заводіяк виявити було неможливо, то затримали кілька тих, що не встигли накивати п’ятами. Причому негрів ніхто навіть пальцем не зачепив. Йти до райвідділу з вимогою звільнити товаришів ніхто не ризикнув, часи були ще непевні. Отож наступного дня панував відносний спокій — найбільш активні отоварилися горілкою, портвейном і готувалися до вирішального бою. А під вечір — почалося! Ті, хто жив на верхніх поверхах, з боєм пробивалися до своїх кімнат і кімнат братів по крові, барикадуючи двері зсередини, а тим, кому пощастило жити на першому й другому, довелося стрибати з вікон, причому не завжди вдало — троє поламали ноги. Били всіх без розбору. А з вікон африканців бомбардували банками, порожніми пляшками, різним сміттям. Всі учасники бойових дій збилися у купу в центрі містечка. Їх оточила кільцем міліція. Охоронці порядку взяти масовістю — військові дії були припинені до дев’ятої вечора. І оскільки до цього був причетний кожен, хто мешкав у студмістечку, інцидент вдалося зам’яти — не притягати ж усіх! Це по-перше. А по-друге, від скоєного відгонило — боронь Боже! — расизмом, отож, щоб уникнути масового розголосу, негрів, природно, не карали, а наших відпустили. Працівники міліції погано приховували свою симпатію до «наших». Бо чомусь громадян із «третього світу» правоохоронці не полюбляють скрізь… Історія ця стала однією з численних легенд студмістечка.