Андрій Кокотюха - Осінній сезон смертей

— Привіт! — почулося з-за дверей ванної.

«Пішла ти до бісової мами», — буркнув я собі під ніс.

Шум води припинився. Вона вийшла з ванної у розхристаному халатику. Посміхнулася, наче голлівудська красуня.

— Я не змогла зателефонувати.

Авжеж, Юлька не вважала за потрібне повідомити про свій приїзд.

Ми вчилися разом. Юлька встигла поміняти двох офіційних чоловіків. Вона дотримувалася принципів вільного кохання і повної жіночої незалежності. Мене завжди дивувало, як оце непоказне невеличке створіння так ловко обробляло нахабних донжуанів. Квіти, кіно, кафе, ресторан — все мусило бути за вищим класом, і лише потім — ліжко… А тоді ґуд бай, бебі, ти вже нецікавий.

Я колись теж пройшов оту «повну програму», але остаточної відставки чомусь не отримав, себто Юлька безповоротно перевела мене у розряд шкільних друзів. Працювала Юлька в Полтаві, але раз на два-три місяці обов’язково приїжджала у якісь незрозумілі відрядження і зупинялася в мене, щоб поповнити колекцію мужиків-лопухів, про що без усіляких комплексів і розповідала.

— Ти надовго?

— Дивовижна гостинність! — вона цьомкнула мене в щоку, заросивши піджак.

— Якщо чесно, тільки тебе мені й бракувало.

— Значить, я вчасно з’явилася… Їсти будеш? У мене курочка є, ковбаска, яйця варені.

Клята дівка, знає, з чого почати. Їсти мені таки добряче хотілося. Продуктів вона привозила купу і завжди забивала ними холодильник.

Поки я клопотався зі сковорідкою і чайником, вона вдяглася і зайшла вже у плащі.

— Якщо ти опівночі — краще взагалі не повертайся, я до смерті спати хочу. Почнеш тут тупцяти, чайником грюкати…

— Не сподівайся. Мене сьогодні точно не буде. Не кидай, дурку, стільки цукру, я худну!

— Ну, це в тебе перманентний процес…

— Дуже смішно!

У три ковтки випивши каву, вона пішла, зажовуючи лимоном. За нею потягся шлейф дорогих духів. Я вимив посуд. Машинку переніс на кухню. Заголовок мусить хапати одразу, інакше весь задум — до біса…

У СТУДМІСТЕЧКУ ПОЧАВСЯ СЕЗОН ПОЛЮВАННЯ НА МОЛОДИХ ЖІНОК

Грубувато, але в очі кинеться одразу. Пальці забігали по клавіатурі, паплюжачи літерами цнотливу чистоту аркуша.

«Протягом останніх тижнів у студмістечку було по-звірячому вбито трьох студенток: Тетяну P., Славу К. і Наталію К. Вони стали жертвами серійного вбивці. Усі троє спочатку були оглушені, потім задушені.

Причини вбивства поки що не з’ясовані. Слідчі органи, виходячи з усього, не знають, де шукати вбивцю. І неясно навіть, хто він — психічно хвора людина чи холоднокровний розважливий злочинець, який переслідує тільки одному йому зрозумілу мету. Ясно одне — політика замовчування ні до чого не призведе, вона тільки сприяє тому, що люди перебувають у постійному страху. А страх, як відомо, поганий союзник. Без союзників у цій справі слідству буде складніше викрити вбивцю».

— Ти хочеш, щоб я дозволив це надрукувати? — Хижняк відсунув від себе аркуш із текстом.

— Інформація достовірна. Я навіть прізвища знаю.

— Не в тому суть. Ти кореспондент відділу культури…

— Я передовсім маю до цього прямий стосунок! І поганий з мене журналіст, якщо я не скористаюся з цього!

— Мета?

— У нас буде привід звернутися до органів. Спочатку за коментарем. Потім — інформування читачів про хід слідства. По можливості, звичайно. Звернемося до кваліфікованого психіатра, нехай він що-небудь скаже… Я хочу писати про це, адже мені не байдуже, чим усе скінчиться. Зрештою, передплата на носі, газету будуть читати, це теж важливо!

— Добре, стратег, — Хижняк знову перебіг очима текст. — Закиди на адресу міліції надто різкі. Підправ, зроби м’якше. Особисто я не маю нічого проти… Тільки пам’ятай, у що вплутуєшся.

«Кілька причин змусили мене взятися за перо. По-перше, я відчуваю нездоланну потребу виговоритися. А вголос заявити про все не можу, бо суспільство, на яке мені плювати, і єдина людина, яку я ніжно люблю, — не готові сприйняти все.

По-друге, якщо хтось прочитає мої нотатки, то стане ясно, що я карав тих, хто порушив найсвятіші в світі закони моралі, хто насміхався над самим, поняттям Кохання. Чи маю я право? А ті, хто засуджує на смерть, сидячи в суддійських кріслах, хіба самі без гріха? „Не судіть і не судимі будете" — ось мудрість.

…Усе почалося відтоді, як я зустрів Валентину…

Був вечір відпочинку. Я вчився на третьому курсі істфаку, вона — на першому. Здається, був день факультету. Після неоковирного капусника почалися традиційні танці. Усі були вже підпилі, а я до спиртного ставлюся з відразою, тому мені було нудно. Я роззирнувся по залу і побачив дівчину, що скромно стояла в кутку, і запросив її танцювати.