Андрій Кокотюха - Осінній сезон смертей

— Та зараз! — кричу у бік вхідних дверей. Навіть розмовляти боляче, це ж треба!

Відчинив двері, на порозі міліціонер у формі. За ним — пом’ятий і знічений Сєва. Потім — ще люди, у формі й у цивільному. Один тицьнув посвідчення під ніс.

— Карний розшук. Збирайся, з нами поїдеш.

Це що — продовження сну?

— Прізвище? Ім’я?

— Кропива: Андрій Миколайович.

— Рік народження?

— Шістдесят восьмий.

— Місце роботи?

— Газета «Міські новини», відділ культури, кореспондент.

— Де ви були одинадцятого і дванадцятого серпня?

— Відпочивав на турбазі в Закарпатті… А взагалі-то я сьогодні останній день у відпустці… Завтра на роботу.

— Де саме ви відпочивали? З Наталією Кущенко давно знайомі?

— А хто це?

Слідчий Величко недбало кинув купу чорно-білих фотографій.

Господи… Голова мертвої молодої жінки неприродно вивернута набік, фотограф зафіксував профіль жертви. Обличчя перекошене, язик вивалився назовні з відкритого рота. І попри все — щось знайоме в цьому профілі… Не може бути…

— Упізнали?

— Т-так… Я знаю її…

Наталка! Дівчина, котра вчора пила з нами шампанське і лікер, дзвінко сміялася над моїми солоними анекдотами, танцювала зі мною… З якою я… Господи…

— Сміливіше, сміливіше…

— Ми познайомилися вчора, була вечірка. Погано пам’ятаю все, ви ж розумієте… Можна води, у роті сухо…

— Ми відволікаємося. Ви дивіться, дивіться на фотографії. Вони, я бачу, допомагають вам згадувати.

— Дайте води!

— Відповідайте на запитання! Ви стверджуєте, що познайомилися з Наталею Кущенко учора ввечері. Припустімо. За яких обставин?

— Ми випивали з Сєвою Горбуновим, і він запропонував зайти до гуртожитку. У нього є там знайома, Свєта…

— Ви самі запропонували провести Наталю додому?

— Начебто… Сам…

— А по дорозі почали чіплятися до неї? Вона пручалася, ви вдарили її в обличчя — п’яна агресивність далася взнаки! Вона втратила свідомість, ви відтягнули її у кущі бузку і зґвалтували! Пригадуєте, ні?

— Що за дурка?! Так, я був п’яний, але не настільки, щоб…

— Сядьте! Вона очуняла, почала кричати, ви спробували заткнути їй рота і задушили!

Стало душно, лоб укрився холодним потом.

— Води… Дайте води…

— Підпишемо зізнання — і скільки завгодно води. Бочка, цистерна, хоч водосховище!

— Яке ще…

— Щиросерде визнання провини! Я розумію — вам стало страшно, і ви втекли з місця злочину. І не зрозуміли тоді, що скоїли. Просто лежить дівчина, не ворушиться… Вона чинила опір, у неї величезний синець на обличчі. Ось тут фотографія, дивіться…

Фотографії обпікали мені руки, я поклав їх на стіл.

— Це дурниця якась… Нісенітниця…

— Слухайте, чоловіче, двоє свідків підтверджують, що Наталя Кущенко пішла з вами! За десять хвилин до смерті вона мала інтимний зв’язок із мужчиною! Сліди насильства на обличчі, тілі! З вами ще хтось був? Ні? Зараз експертиза по слідах сперми може встановити особу! Будемо проводити експертизу?

Слідчий Величко нагадував комара. Низенький, весь якийсь сірий: сірий костюм, сіра несвіжа сорочка, сіра краватка, сірі стомлені очі, навіть обличчя нездорового сірого кольору.

У голові мені паморочиться, отой зуд комариний давить на психіку, виводить із себе, ти можеш ганятися за набридливим кровопивцею, втративши терпець. Та тільки даремно все це, при боротьбі з комаром тільки увага, терплячість та зосередженість і допомагають.

— Послухайте, я справді погано пам’ятаю, що було вчора. Але все було із доброї згоди. А потім я поїхав у машині, дівчина казала щось про те, щоб я йшов геть… Так, точно казала!

Слідчий не перебивав, байдуже дивився на мене втомленими очима, і погляд його говорив, що для себе він давно все вирішив, а ти, хлопче, балакай-балакай.

— Раз ви точно встановили годину смерті — то знайдіть водія, який мене підвозив! — я вже втрачав терпець. — Не так багато людей їздить у такий час глухим районом! Він скаже, коли я в машину сів, він мусив час запам’ятати! Звірте час, по хвилинах порахуйте! Чого ви сидите й мовчите?

— Важко з вами, — слідчий Величко склав фотографії у конверт. — Отже, одинадцятого і дванадцятого вас у місті не було?

— До чого тут це?

— Перевіримо, — він не звернув жодної уваги на моє запитання. — Все перевіримо. Це лише початок, — його товстий короткий палець надавив на кнопку, викликаючи конвой. — А ви подумайте. Не іграшки все це. Одинадцятого серпня у студмістечку вбили дівчину. Студентку. Двадцятого — ще одну. Вчора, двадцять дев’ятого, третю. Усіх трьох задушили. Води налити?