Андрій Кокотюха - Осінній сезон смертей

— Куди він побіг? — обидвоє Алики запитали це майже в унісон.

Вахтерка, яка воліла, вочевидь, не заводитися з кавказцями, мовчки кивнула на сходи. Я піднявся на пару сходинок, прислухався. Все тихо. Кроків нема. Десь причаївся.

Алик піднявся на один проліт, теж послухав тишу.

— Нікуди не дінеться. Ходімо перекуримо.

Юлька вже стояла на ґанку біля входу. Лампочка над дверима висвітлювала її перелякане обличчя.

— Знайдемо гада, — повідомив Гоша, витягуючи цигарку.

— Дай і мені. Руки трусяться, — попросила Юлька.

Гоша тицьнув їй цигарку до рота. Я взяв долоню Юльки у свою — вона була холодною і справді тремтіла.

— Як ти?

— Він висунувся просто на мене… Тихо, як примара, — голос її теж тремтів. — Хлопці пройшли, він, напевне, цього й чекав… Схопив за плечі і щось сказав… Я перелякалася і не зрозуміла… Ані побігти, ані крикнути… Я читала в книжках, що таке буває… Мені страшно…

— Нічого, тепер він повз нас не пройде! — Алик діловито потер руки. — Обшаримо всі поверхи, якщо треба — кімнати перевіримо, — він, явно рисуючись, розстебнув шкірянку, витяг з-під пахви пласку «беретту», видобув для чогось обойму, з клацанням загнав назад, сховав зброю назад до кобури. — І жодна сука писнути не насмілиться! Якщо не знайдемо — тут стояти будемо, вихід один, повз нас не проскочить, хіба під негра замаскується.

— На, — Маленький Алик простягнув мені ніж-викидуху. — Піде на тебе — коли сміливо.

— Іди додому і нічого не бійся, — я погладив Юльку по щоці. Здається, за ці дні я в неї закохався.

Вона замотала головою.

— Сама не піду. Я на вас тут чекати буду…

— Боятися нема кого, — повторив я, дивуючись своїй впевненості. — Йди, зачинися в кімнаті і спробуй заснути. Гаразд?

Вона кивнула, усе ще тремтячою рукою струсила попіл з цигарки.

— Ходімо, мужики, — нетерплячка Гоші була частиною загального настрою.

За проектом на кожному поверсі було два жилих крила, з’єднані прохідним коридором. До кожного крила мусив бути окремий вхід, але ліві двері чомусь були забиті зсередини, тому ми розділилися вже на другому поверсі, перевіривши наперед, чи не ховається Макс під сходами біля забитих дверей. Переконавшись, що його там нема, розбилися на пари. Ми з Аликом взяли на себе ліве крило, Гоша з Маленьким Аликом — праве. Прохідний коридор домовлялися оглядати разом. Всюди в коридорах стояла напівтемрява, тиша зрідка порушувалася шарканням кроків. У блочних общагах, на відміну від коридорних, життя не було так відчутне.

Отже, полювання почалося. Алик з пістолетом у руці, а я — з ножем, повільно рушили вузьким коридором. Кухня. Нікого, тільки чайник на плиті. Зазираю за двері. Купа сміття біля сміттєпроводу. Пішли далі. Алик зникає в першому блоці, я не зупиняюся, штовхаю двері з написом «Пральня». Світла там немає, але й людей теж. Далі — блок. Заходжу. Чотири кімнати, вмивальник, душова, сортир. Душова порожня, в туалеті хтось є. Чекаю. Шум спущеної води — і з’являється в’єтнамець у спортивному костюмі. Встигаю сховати за спину ніж, але вигляд у мене явно пришелепкуватий. Задкуючи, виходжу. Алик уже заходить до наступного блоку, те ж саме роблю і я. Тут душова, але звідти чути спів тоненьким жіночим голоском на незрозумілій мові. Зазираю до туалету і виходжу. Алик чекає на мене. Пішли вище.

Третій поверх. У коридорі — наші партнери. Ми рухаємося на диво синхронно. Тут трошки світліше, і ми обстежуємо наше крило тим самим робом. Нікого.

Четвертий поверх. Звідкись згори відчувається дивний жахливий сморід. Чим вище ми піднімаємося, тим відчутнішим він стає, і нарешті на шостому сморід обволікає нас настільки щільно, що, здається, його можна навіть помацати. Причина скоро стає ясна — на кухні в’єтнамці смажать оселедця. І попри сморід, ми обшукуємо це крило з тою ж сумлінністю, що й попередні. З тим самим результатом.

Сьомий поверх. Нікого. Шанси збільшуються, як сказав би Остап Бендер.

Восьмий поверх. Двері пральні зачинені. Алик пожвавився, та я вчасно зупинив його занесену для удару ногу — двері забиті ззовні. Далі — порожньо.

Останній поверх. Я стиснув руків’я ножа ще міцніше. Є ще дах, але це — потім. Тут на поверсі темно. Темно і в прохідному коридорі. Алик чиркає сірниками, я напружуюся. Порожньо. Ми повільно посуваємося коридором. На кухні самотньо горить конфорка. Нікого, ходімо далі. Алик дихає поряд, потім дихання раптово зникає — зайнявся обстеженням блоку. Роблю кілька кроків і завмираю. Спереду щось рухається. Обережно, невпевнено, просто на мене. Хочу вигукнути: «Хто тут?», але тільки ловлю ротом повітря, всі слова застрягли в горлі. Спокійніше, Кропива. Крок ліворуч, перегороджую собою коридор. Людина майже вже поруч, я відчуваю, що треба гукати Алика. і, як не дивно, мені це вдається.