Андрій Кокотюха - Осінній сезон смертей

Гоша, з гуркотом відсунувши стілець, вмостився біля мене. З таємничим виразом на обличчі повідомив, що Алла сьогодні ночує в якоїсь подруги на квартирі. Заговорив ще про щось, набивався показати газовий пістолет, який йому хтось там привіз із Німеччини. Я порадив йому заткнутися. Він не образився, сходив по каву.

Десята. Всі змовники майже синхронно подивилися на свої годинники. Той, на кого ми чекали, не з’являвся. Це було передбачено, і, по-моєму, Юльку б влаштував подібний розклад.

Минуло десять хвилин. Його немає.

Двадцять. Тридцять…

Я повернув голову до світла, щоб черговий раз глипнути на годинник, а коли знову повернув її до дверей, побачив, як Макс заходить до бару. Зупинився. Роззирнувся. Я стежив за його поглядом. На якусь мить наші погляди перетнулися, і тільки тепер у мене промайнула думка — а чи знає він мене в обличчя?

Макс неквапом наблизився до стійки. Звичайний хлопець і вдягнутий звичайно, як сотні його ровесників навколо. Він пройшов повз мій столик, і я відзначив — здоровий бугай, і не за спортивними мірками, а від природи, є в ньому щось від стихійного лиха. Некерована тваринна сила.

Біля стійки він довго не затримався. Запитав щось у бармена, ще раз роззирнувся. Юлька витріщилася на нього в чеканні, але Макс тільки зачепив її поглядом і посунув — не пішов, а саме незграбно посунув — на вихід.

Не стримавшись, я зірвався з місця і кинувся за ним, але на вулиці його не було, він зник, немов розчинився у вогкому від дощу повітрі. Одразу ж за мною вибіг Гоша і закрутив головою в різні боки. Того, що Макс просто розвернеться і піде, ми якось не передбачили. І я вже вкотре за сьогоднішній вечір розгубився.

Я, а слідом за мною й Гоша, повернулися до прокуреної середини бару. Обидвоє Аликів саме прямували до виходу, Юлька йшла за ними, але, на відміну від усіх нас, не поспішала.

— Що? — виплюнув запитання Маленький Алик.

— Фігня якась. Наче крізь землю…

— Щось не так…

Я й без Алика бачив це. Бачив і боявся, що Макс знову обдурив усіх, що розіграна щойно мізансцена — частина якогось хитромудрого плану. З жахом я помітив, що не контролюю свого тіла, і його трусить дрібними ганебними дрижаками. Нерви.

— Робимо так, як хотіли робити, якби він не з’явився, — Алик, щоб пом’якшити акцент, говорив повільно. — Підемо стежкою через сад і стадіон до його общаги. Там видно буде.

Ліхтарі не світилися, а в той бік, куди ми прямували, не доходило навіть світло з вікон будинків. Стежка, якою ми рухалися, перетинала студмістечко по діагоналі, і хоча й вела через мокрі зараз кущі бузку, значно скорочувала шлях. Ми всі знали стежку добре і не збивалися навіть у темряві. Попереду йшли Гоша з Маленьким Аликом, вогники їхніх цигарок були маяком для Юльки, котра рухалася метрів за сто за ними, зображаючи самотню дівчину, що поспішає додому, а її білий плащ не давав нам із Аликом втрачати її з поля зору, ми йшли позаду, утримуючи дистанцію. Попереду маячив обгороджений двометровим парканом-сіткою футбольний майданчик, який пишно йменували стадіоном. Його потрібно було обійти, і до потрібної нам общаги рукою подати.

Білий плащ наближався до стадіону, і тремтіння в моєму тілі посилювалося. Половина шляху пройдена, обігнути паркан — і відкрита місцевість, там Макс нічого не насмілиться, і якщо нічого сьогодні не станеться, то за день-два всі зітхнуть спокійно і охолонуть до цієї безглуздої гри, ось тоді-то Макс і здійснить свою погрозу. Так, здається, я розкусив його наміри. В тому, що Макс не кидається словами, я абсолютно не сумнівався. Тепер я певен — він дасть подіям улягтися, а потім завдасть удару. Але як довести це всім? І — що найбільш неприємно! — Юлька мені якраз і повірить, злякається, і квит, тоді не буде приманки, тоді я не зможу ніколи…

Алик смикнув мене за рукав і присів. Інстинктивно повторюючи його дії, я подивився вперед. І зрозумів, що відволікся різними ідіотськими думками.

Я не помітив, звідки саме ступила навперейми білому плащеві темна постать. Здається, Юльку про щось запитали, через шум дощу й вітру в листі і через незрозуміле калатання у вухах я не розібрав слів. Алик рвонув з місця першим, я, ледь не послизнувшись на мокрій землі, кинувся за ним. Постать побігла від нас, і тільки тоді заверещала противним голосом Юлька.

Я, як завжди, недооцінив супротивника. Зовні незграбний Макс біг швидко й легко. Маленький Алик і Гоша вже летіли йому навперейми, але й тут він усіх обдурив — не побіг додому, до свого гуртожитку, а помчав у протилежному напрямку і зник у під’їзді найближчої дев’ятиповерхівки. Тут основну частину населення складали студенти-іноземці. Блочна система, ліфт, звичайно ж, не працює. Коли ми забігли до коридору, Макса ніде не було видно. Нікого взагалі не було, тільки бабця-вахтерка вирячила на нас очі.