Джеймс Чейз - Реквієм блондинкам

— Забирайтеся з цього міста! — гаркнув він. — Я вже ситий вами по горло! Я заберу свій позов, якщо ви зникнете звідси назавжди!

Я криво йому посміхнувся.

— Ви заберете свій позов без жодних умов. Я тут гравець з козирною картою. У мене вже готова сльозлива історія на першу шпальту вашої газети, і ви вже не в силах відізвати статтю. Я залишусь тут доти, доки газета не з’явиться на вулицях. Коли Кренвіль дізнається, що Една — донька нікчемного картяра з сумнівною репутацією, та ще й ваша коханка, становищу вашому не позаздриш!

Він все ще вагався; однак я підійшов до телефонного апарата і набрав номер управління поліції. Коли на тому кінці лінії озвався Бейфілд, я передав слухавку Вулфу.

— Скажіть йому, що ви помилилися. У малої просто була істерика, а тому й хотіла засадити мене за ґрати. Ну ж бо, сміливіше!

Він щось довго бубонів Бейфілдові, а потім те саме пояснював Мейсі. В якийсь момент навіть відклав слухавку, і я зрозумів, що Мейсі лютує. Так чи інакше, але Вулф довів справу до кінця. Потім жбурнув слухавку і витріщився на мене.

Я підвівся.

— Гаразд, — сказав я, — далі розбирайтесь самі.

Поглянув на Едну, котра все ще лежала, вткнувшись у подушку.

— Гадаю, вам краще звільнити її. А я відтепер працюю на самого себе. Я приїхав у Кренвіль для того, щоб відшукати трьох зниклих дівчат. Ну то я їх знайду. Будь-кого, хто заважатиме мені у цьому, буде зметено зі шляху. Тримайтесь від цієї справи подалі — й тоді, можливо, станете мером. Або не станете. Мені начхати, хто ним буде. Оскільки Старкі зійшов з дистанції, боротьба топитиметься між вами та Еслінгером. І за це ви маєте подякувати мені. Я усунув Старкі і позбудусь будь-кого, хто мені заважатиме. Це і вас стосується.

І ще до того, як він спромігся щось сказати, я вийшов з кімнати. Спустився сходами, відчинив вхідні двері, вкотре пересік галявину і сів у свою машину.

Годинник на щитку приладів показував пів на другу.

Я був втомлений, але не зневірений. Тепер міг нарешті зосередитися на пошуках убивці Мерієн Френч. Можливо, це буде й нелегко, але я мав намір його знайти. Кренвіль — не таке вже й велике місто. Хтось у Кренвілі вчинив це, і якщо знайти відповідний важіль, його не так вже й тяжко буде приперти до стінки.

Я повернувся в готель «Палас», піднявся нагору і виявив, що Одрі та Реґ спокійнісінько сплять. Вони лежали на різних ліжках одягнені, і я був змушений довго трясти їх, поки вони врешті прокинулися.

Нарешті Одрі сіла на ліжку і ледь чутно застогнала.

— О, я така змучена! — мовила вона. — Що сталося? Ви бачились із Вулфом?

— Так, — сказав я похмуро. — Можете тепер спати спокійно! Зустрінемося завтра. Є дещо, про що я б хотів із вами поговорити. Ходімо, Реґу; знімемо собі номер на двох і хоч трохи поспимо. Тепер ми безробітні. Вулф мене звільнив, а, отже, і вас. Чи не хотіли б ви стати детективом?

Реґ дивився на мене сонно, поволі зводячись із ліжка.

— Звісно! — сказав він, — тим паче, що я все життя мріяв про це. Я й гадки не мав, що затримаюся на посаді редактора «Кренвільського вісника»!

Я криво йому посміхнувся.

— Ходімо ж! — повторив я. — Можливо, вам і не судилося стати редактором, однак з вас вийде пречудовий детектив. Ходімо знімемо нарешті номер!

Неквапною ходою він пішов до дверей.

— То ви хочете сплавити мене до клерка, поки розважатиметеся з нею? — і він по-юнацьки масним поглядом глянув на Одрі.

— Замовте номер на двох, — сказав я, виштовхуючи його в коридор. — Нам слід бути економними.

— Але не надто баріться з побажаннями «на добраніч!» цій білявці, — парирував він. — Я, на відміну від вас, просто дуже хочу спати!

Коли він врешті пішов, я нахилився над Одрі, що лежала у ліжку, і ми посміхнулися одне одному.

— З вами все гаразд? — перепитав я. — Чи вам ще щось потрібно?

— Ні, зі мною все гаразд — окрім того, що я дуже втомлена. Оце й усе. А що там із тим викраденням?

Я сів на ліжко і взяв її за руку.

— Я загнав Вулфа у глухий кут. Тепер він нічого не зможе зі мною вдіяти.

Вона глянула на наші переплетені руки.

— Сподіваюсь, що так, — озвалася вона. — Але ви будете обережні?

— Не турбуйтеся про мене. Я надто давно займаюся своїм ремеслом, щоб мене міг вибити з сідла такий старий товстун, як Вулф.

І я легенько погладив її руку, розмірковуючи над тим, яка ж вона все-таки гарна.

— Ми тепер із вами партнери, — додав я. — І я, звісно ж, старший. А як я сказав, так і буде.

— Гадаю, що тепер просто мушу дозволити вам чинити по-своєму, — ліниво озвалася вона. — Так, я визнаю, що наробила купу дурниць, тож тепер ні в що не втручатимусь.