Джеймс Чейз - Реквієм блондинкам

Плечем я відштовхнув служника і пройшов у хол.

— Де Вулф? — спитав я.

Служник здивовано витріщився на мене сонними очима.

Судячи з виразу його обличчя, я був останнім, кого він сподівався тут побачити.

— Я не радив би вам зустрічатися зараз із містером Вулфом, — сказав він пошепки. — Він дуже ...е-е... розгніваний і...

— Облиште, — коротко озвався я. — То де він?

Згори пролунав голос — Вулфів голос.

— Хто там? Джексоне, з ким ви розмовляєте?

Я підійшов до підніжжя сходів — так, щоб він міг мене побачити.

— Доброго вечора! — привітався я і почав підніматися йому назустріч.

— Забирайтеся з мого дому! — загримів він. — Джексоне, викличте поліцію! Ви чуєте? Негайно викличте поліцію!

Я різко розвернувся і витяг пістолет, націливши його на служника. Той зблід і мало не зімлів.

— Ну ж бо! — погрозливо сказав я йому, — підіймайтесь за мною!

Коли служник піднявся до нас, я наставив пістолет на Вулфа, котрий споглядав усе це, відкривши рота — здивовано і розгнівано водночас.

— А зараз завітаймо до маленької Едни, — холодно сказав я, — усі разом.

— Ви ще за це заплатите! — гаркнув Вулф, але пішов в кімнату Едни у супроводі служника та мене.

Една була в ліжку, але зі здавленим криком підвелася, щойно мене побачила.

— Спокійніше, мала, — промовив я, гадаючи, що синець на її підборідді навіть додавав їй певного шарму. — Розслабтеся! Я більше не завдам вам жодної шкоди!

Я розчахнув двері ванної та заштовхнув туди служника.

— Будьте тут, поки я вас не покличу! — сказав я, зачиняючи за ним двері.

— Якщо ви гадаєте, що це вам зійде з рук... — почав було Вулф, і обличчя його зробилося багряним.

Я вказав йому пістолетом на крісло.

— Сідайте краще, — сказав я, — і ми втрьох гарненько собі побалакаємо.

Раптом Една відкинула ковдру і вискочила з ліжка. На ній була оранжево-рожева піжама, в якій вона виглядала, як дитя-переросток, котре пограбувало магазин жіночої білизни.

— Я викликаю поліцію, — заявила вона, і голос її бринів від ледь стримуваного гніву. — Цей дешевий сищик не зможе мене більше залякати. Якби в тебе була хоч крапля розуму, ти би давно викинув його звідси!

Обличчя Вулфа трохи перекосилося, однак він більше ніяк не зреагував. Дуло, направлене йому просто в живіт, видалося достатньо вагомим аргументом.

Я дозволив їй підійти до телефону, а тоді двома стрибками наздогнав її і вхопив за зап’ястя, уник оскаженілого удару кулаком в обличчя і швиргонув її на ліжко. Коли вона спробувала звестися, я з розмаху ляснув її по сідницях. Звук вийшов такий, наче тріснув паперовий пакет, і вона із завиванням болю, люті та переляку залізла назад під ковдру.

— Ще один порух, — запевнив її я спокійним тоном, — і я відхльостаю вас по-справжньому!

Вона дивилася на мене широко розплющеними оскаженілими очима, але більше не робила спроб підвестися.

Я сів так, щоби тримати на прицілі їх обох, і запалив сигарету.

— А тепер побалакаймо, — сказав я, дивлячись на Вулфа. — Час нарешті нам з’ясувати стосунки.

— Вас звільнено, — процідив він крізь зуби. — Ви більше на мене не працюєте. Я подаю в суд на вашого боса та на вас. І засаджу вас у в’язницю!

Я розсміявся.

— Гаразд, — відповів, — нехай я звільнений. Це мене цілком влаштовує. Але перш, ніж піду, маю вам дещо повідомити. Старкі мертвий. Його було вбито півгодини тому. То як вам це?

В його очах з’явився інтерес, однак він нічого не сказав. Една голосно скрикнула; на її обличчя стало страшно дивитися. Вона відвернулась і почала ридати в подушку.

Вулф здивовано глянув на неї.

— Вона його донька, — пояснив я Вулфу. — Старкі підсадив її до вас, щоби шпигувати за вами.

Запала довга тиша, яка переривалась лише схлипуваннями Едни.

Вулф дивився собі під ноги, і обличчя його наче враз постаріло.

— Ви брешете, — нарешті озвався він.

— А ви запитайте її самі, — запропонував я. — У вас не було жодного шансу стати мером — бо вона відстежувала кожен ваш крок. Ця парочка легко б могла вимислити пречудову історію, яка б дискредитувала вас, а то й взагалі би змусила полишити місто. З цією маленькою пташкою ви гралися, немов зі шматком динаміту.

Він вказав мені на двері.

— Геть! — голос його задзвенів від люті.

— Так, я піду, — пообіцяв я, — але перед тим ви зателефонуєте Мейсі і скажете, щоб він залишив мене в спокої. Оповісте, що вирішили забрати свій позов проти мене — або ж я повідаю всьому Кренвілю вашу любовну історію — і то в найяскравіших барвах!