Джеймс Чейз - Реквієм блондинкам

Упізнав Бейфілда, однак двох інших я раніше ніколи не бачив. Водій, котрий також був у формі, вийшов із машини і підозріло витріщився на мене.

Бейфілд теж глянув на мене.

— Мені слід було здогадатися, що то були ви, — сказав він із огидою. — Якщо це жарти, то ви дуже про це пошкодуєте!

— Я не жартую, — холодно озвався я. — В будинку ви знайдете дівчину — її було задушено.

— Справді? — недовірливо перепитав Бейфілд. — А ви звідки знаєте?

— Я її бачив, — повідомив я, відчиняючи ворота. — Погляньте спершу на неї, а тоді поговоримо.

— Ви обидва залишайтесь тут, — звелів Бейфілд водієві та одному з детективів у цивільному. — А ви, Гаррісе, пильнуйте цього птаха, аби він нікуди не втік.

Гарріс, кремезний коротун з червоним лискучим обличчям, став поруч зі мною.

— Я чув про вас, — сказав він крізь зуби. — Не робіть нічого такого, що б не сподобалося вашій матусі — і тоді я не надаю вам ляпанців.

Я не був налаштований обмінюватися з ним дотепами, тож просто мовчки простував цементною доріжкою, що вела до будинку. Коли ми з Одрі полишали дім, то захлопнули вхідні двері, отож, тепер я підійшов до вікна, яке відчиняв раніше, підважив його та зістрибнув усередину.

— Мене вельми цікавить, як ви взагалі тут опинилися, — зауважив Бейфілд, сплигуючи з підвіконня услід за мною.

Я пробурчав щось нерозбірливе.

Гарріс зістрибнув у приміщення останнім й увімкнув потужний ліхтарик.

— Це часом не той будинок, де ми знайшли черевик дівиці Кунц? — спитав він, важко дихаючи, у Бейфілда.

Бейфілд ствердно кивнув.

— Якщо тіло й справді тут, — зауважив він, — то, можливо, цей тип сам же його й підкинув сюди.

Ми піднялися нагору, досягли сходового маршу, і я розчахнув двері кімнати, в якій ми знайшли тіло Мерієн.

— Погляньте-но на це, — похмуро сказав я.

Світло ліхтарика стрибнуло на стіну, а потім поповзло підлогою.

— Дивлюся, — сказав Бейфілд, і голос його зненацька став погрозливим.

Окрім пилюки, шматків звисаючих шпалер та купки попелу в каміні, в кімнаті нічого не було.

— Сідайте! — промовив Мейсі, показуючи на стілець поруч із собою. Він сидів за великим столом свого кабінету на третьому поверсі управління поліції.

Я сів.

Бейфілд став, обпершись об одвірок, витяг із кишені пачку жувальної гумки, розірвав упаковку й поклав пластинку в рот. Потім запхав пальці за пасок і втупив у мене холодний погляд.

Мейсі запалив сигару. Це зайняло в нього трохи часу, і він не заговорив, аж поки не пересвідчився, що сигара розгорілася, як слід. Потому поклав лікті на стіл і витріщився на мене.

— Я не люблю приватних детективів, — почав він, і на щоках у нього проступили червоні плями, — але коли такий собі детектив починає жартувати, то я знаю, як з ним упоратися. Хіба не так, Бейфілде?

Бейфілд щось ствердно буркнув.

Я витяг сигарету і розкурив її.

— Можу собі уявити, як бояться цього деякі з них, — м’яко погодився я, — але мене ви не залякаєте, Мейсі. В мене надто багато на вас є, щоби боятися.

Мейсі вишкірив свої жовті зуби в іронічній посмішці.

— Це вам лише здається, що ви щось на мене маєте, — зауважив він, тицяючи в мене вологим кінчиком сигари, — а насправді у вас нічого немає. Ви тут у нас, і якщо швиденько в усьому не зізнаєтесь, то ми вас затримаємо.

Він відкинувся у кріслі та зміряв мене довгим поглядом. Потім додав:

— Ніхто не знає, що ви тут.

Я подумав, що в його словах щось таки є. Якщо б ті хлопці вирішили мене прибрати — а якби вони справді цього захотіли, то їх ніщо б не зупинило — то ніхто ніколи не дізнався б, що зі мною сталося. Тож я вирішив діяти обережно.

— Отже, в будинку номер 37 ви знайшли тіло, чи не так? — перепитав Мейсі. — Однак коли мої люди туди приїхали, тіла там не було. То в чому річ?

— Поняття не маю, — відповів я. — Тіло справді було там, але поки я вам телефонував, його звідти забрали.

Мейсі та Бейфілд обмінялися багатозначними оглядами.

— Гаразд, припустімо, що хтось таки забрав тіло, — сказав Мейсі. — Але яким чином вийшли на це тіло ви?

Я оповів їм про зустріч, призначену в мене з Мерієн Френч, і про те, що коли вона не прийшла, я пішов до неї на квартиру і виявив адресу в записнику.

— Вона лежала на підлозі з мотузкою на шиї, — провадив я далі. — І я би сказав, що вона була мертва вже принаймні чотири години. Жінка, яка здавала їй кімнату, повідомила, що приблизно о п’ятій до Мерієн хтось подзвонив, і вона відразу ж вийшла. Вона пішла на зустріч з убивцею.