Джеймс Чейз - Реквієм блондинкам

— Невже ви гадаєте, що ми повіримо усім цим вигадкам? — спитав Мейсі, струшуючи попіл у кошик для сміття — Мені начхати, повірите ви цьому, чи ні, — озвався я. — І не вірю, що ви зможете знайти вбивцю — я сам маю намір це зробити — але хотів би оповісти вам, що сталося з іншими зниклими дівчатами.

Настало довге мовчання, потому Мейсі сказав:

— А який зв’язок між тими чотирма дівчатами та Френч?

— Поговорімо начистоту, — запропонував я, присуваючи стілець ближче до стола. — Все, що вас цікавить — це вибори. Ви хочете посадити в крісло мера Старкі, щоби в подальшому облаштувати власне затишне гніздечко.

Бейфілд раптово відірвався від одвірка. Зробив кілька квапливих кроків у моєму напрямку і замахнувся мені в голову. Однак, зненацька повалившись вперед на руки й коліна, я уник удару. Він промахнувся і втратив рівновагу. Я ж відповз убік, звівся на ноги та вхопив стільця. І тримав його так, щоб ударити ним Бейфілдові по голові. Ми обмінялися вбивчими поглядами.

Мейсі вибухнув:

— Припиніть! — і схопився на ноги, гепнувши кулаком об стіл.

— Сядь і стули пельку! — крикнув він Бейфілдові, котрий важко дихав, і обличчя його було перекошене від люті.

Я поставив стілець на підлогу.

— Якщо хочеш поборотися, — запропонував я Бейфілду, — ми можемо це зробити, але тоді тобі доведеться провести довгеньку відпустку у клініці!

Мейсі знову гаркнув:

— Ви що, мене не чуєте? Я сказав вам обом стулити пельки!

Бейфілд повернувся до дверей і став там, жуючи жуйку і з ненавистю дивлячись на мене. Знизавши плечима, я пішов до свого стільця.

— Будьмо розсудливими, — закликав їх я. — Я запропонував викласти карти на стіл, але якщо ви боїтеся — забудьмо про це.

Мейсі знову зручно вмостився у кріслі. Підняв сигару, яка впала, було, на підлогу й похмуро глянув спочатку на неї, а потім на мене.

— Продовжуйте, — озвався він. — Верзіть свої дурниці, якщо вам так того хочеться.

— Ви не робите спроб розшукати зниклих дівчат, бо побоюєтеся, що сліди приведуть до Старкі. Адже гадаєте, що до цієї справи причетний Старкі, і якщо ви копнете, як слід, то вам доведеться його заарештувати. Оскільки ви хочете бачити його мером Кренвіля, то достатньо налякані, аби удатися до якихось заходів у цій справі.

Його маленькі очиці уникали мого погляду, і він промовчав.

— Але не Старкі вбив Мерієн Френч, і він непричетний до викрадень усіх інших дівчат, — продовжував я. — Усі докази свідчать проти нього, однак хтось зумисне намагається його підставити.

Тепер на обличчі Мейсі читалась ледь помітна зацікавленість.

— Продовжуйте, — спонукав мене він. — Що змушує вас так думати?

— Можливо, сірої речовини у вас і не більше, ніж у баранячій ніжці, — уїдливо зауважив я, — однак ви повинні були чути про історію з «Вуличним фото». І, напевно, знаєте, що збільшений портрет кожної зі зниклих дівчат спочатку виставлявся у вітрині «Вуличного фото». Вам також, певно, відомо, що ательє належить Старкі.

І ви гадаєте, що ці світлини були наживкою для дівчат, щоб вони знову туди завітали. Але це не так. У місті є хтось, хто будь-якою ціною хоче підставити Старкі. Невідомо, хто це робить, але діє він таким чином. З якоїсь причини — а я ще не з’ясував, якої — він вирішив викрасти та вбити кілька дівчат у цьому місті. Можливо, він вважає, що так він зможе позбутися Старкі; може, в нього якісь інші причини. Я ще цього не знаю, але маю намір вияснити. Так чи інакше, але цей хлопець організовує безладні викрадення. Спочатку він іде до «Вуличного фото» і дивиться, чий збільшений портрет там виставлено. Світлина змінюється у вітрині кожні чотири дні, тож він має досить часу, аби вибрати потенційну жертву. І коли він віднаходить ту дівчину, то викрадає її, вбиває та ховає тіло. Проробивши це тричі, він надсилає фотографії дівчат Діксону і дає йому наводку, що Старкі використовує своє ательє як приманку для викрадення дівчат. Він сподівався, що Діксон розповість про це в своїй газеті і змішає передвиборчі карти Старкі. Ось що я мав на увазі, кажучи, що хтось дуже хоче підставити Старкі.

Мейсі замислився. Я бачив, що це його зацікавило. Він навіть забув про свою сигару.

— Але як цьому хлопцеві вдалося заволодіти фотографіями для передачі їх Діксону? — запитав він, просто, аби спитати, а не для того, щоб віднайти слабкі місця в моїй розповіді.

— Це було зовсім нескладно. Кожна з викрадених дівчат мала при собі квитанцію «Вуличного фото». Ця квитанція дозволяла її власникові піти в ательє і забрати фотографії. Ательє, вочевидь, має великий оборот, тож той, хто видавав фото, навряд чи здатний запам’ятати усіх відвідувачів.