Джеймс Чейз - Реквієм блондинкам

Світло ліхтарика повзло обдертими стінами. Великий павук з гігантськими лапами поспішно пробіг стелею, і, втративши рівновагу, гепнувся на підлогу.

Я відчув, що Одрі, нажахана, затамувала подих. І криво посміхнувся. Її чекає це більший переляк.

І ось вона вже в кімнаті. Я добре бачив її силует, окреслений світлом ліхтарика. Вона була в брючному костюмі, волосся перехоплене ззаду шовковою стрічкою.

Я не дав їй часу отямитись і кинувся їй просто під ноги. Вона коротко скрикнула, і ми разом повалилися на підлогу. Добру хвилину мовчки борюкались. Я боявся, що вона знову застосує до мене один зі своїх прийомів джиу-джитсу, а тому кожного разу, коли вона намагалася вивільнити руки, я стримував її, затуляючи їй обличчя і пришпилюючи руки до підлоги.

— Люба, — лагідно вмовляв я її, — просто розслабтеся — так для вас же буде краще!

Натомість вона вкусила мене в груди, і я з криком відсахнувся від неї. Вивільнивши одну руку, вона поцілила мені в обличчя, але коли спробувала повторити удар, я перехопив руку, скрутив її та завів за спину. Потягнувши Одрі на себе, я перевернув її і жбурнув обличчям до підлоги. Колінами затис спину.

— Поводьтеся, як слід, — сказав я, важко дихаючи. — Інакше я буду з вами по-справжньому брутальним.

Чув, як вона перевела подих і врешті розслабилася.

— Мені боляче, — жалібно промовила вона.

Але я її не відпускав.

— Це вам піде лише на користь, — запевнив я, пересідаючи з її спини на ноги, однак тримаючи її руку заведеною за спину.

— Під час нашої останньої бійки ви швиргонули мене об цегляну стіну, — нагадав я їй.

— І я зроблю це ще раз! — сказала вона, і голос її забринів від люті. — Відпустіть мене, мужлаю!

— Скажете, коли будете готові! — байдуже зауважив я, трохи посиливши тиск.

Вона скрикнула.

— Не робіть цього! Мені боляче!

— Вам давно вже пора було зустріти гідного супротивника, — повідав я їй. — Досі ви все робили по-своєму. Тож тепер або розповідайте все, або я зламаю вам руку!

— А кого ви ще запросите на допомогу? — презирливо хмикнула вона.

Я також вишкірився.

— То ви маєте намір бути чемною дівчинкою? — поцікавився я. — Якщо я вас відпущу, ви просто сядете і будете поводитися, як слід?

— Я сяду, коли мені цього захочеться, і поводитимусь, як забажаю! — виклично сказала вона, — і щоб зупинити мене, потрібна не така прочуханка, як ваша!

Я поклав руку їй на голову і притис носиком до підлоги.

— Не патякайте надто багато, — сказав я їй. — Інакше вся пилюка цієї затишної місцинки буде на вас!

Але наступної хвилини сталося бозна-що. Раптовим ривком вона підвелася, і за хвилину я вже лежав горілиць, а ноги її стискали мені шию — і так, що я мало не задихнувся.

Добре, що свого часу я займався боротьбою, і трохи на тому розумівся. Я скинув їй черевик і схопив за ногу ще до того, як вона зрозуміла, що я задумав. Вона ослабила захват і ухилилася від мене, тож на мить зникла з моїх очей.

Я сів, важко дихаючи, і у вухах мені дзвеніло. Щомиті очікував її нападу.

Раптом вона розсміялася:

— Рах! [8] Рах — лат. мир. — промовила вона. — Гаразд — рах!

— Згода! — охоче відповів я. — Ці маленькі сутички з вами щоразу вкорочують мені віку. Це неприродно для дівчини — бути такою жорсткою. Ходіть-но до мене і сядьмо поруч. А якщо ви знову дасте волю рукам, я викличу поліцію.

Я чув, як вона підходить до мене. Знову спалахнув промінь ліхтарика. Я повернувся і побачив, що вона сідає поруч. Я також виявив, що сиджу на підлозі, вкритою товстим шаром пилюки, тож поквапно звівся на ноги.

Ми вдивлялися одне в одного при світлі ліхтарика. Обидва були в пилюці з голови до ніг, а на обличчі Одрі ще й були брудні патьоки.

— Думаю, вигляд у нас, як удвох волоцюг, — зауважив я. — Як ви гадаєте, що ви тут робите?

— Те саме я хотіла б спитати у вас, — парирувала вона. — Але я не така цікава. Тож попрощаймося без зайвих вивертів.

— Е, ні! — сказав я. — Це все може продовжуватися довго. Ви не підете звідси, поки не пообіцяєте віддати фото Діксона, яке в мене вкрали. Саме через вас я ні на крок не просунувся в розслідуванні цієї справи. Якби в мене була та світлина, я давно би відшукав зниклих дівчат!

— О, ні! — заперечила вона, тримаючись, втім, від мене подалі. — Невже ви думаєте, що цим змогли б викликати Старкі на відвертість? Я спробувала — воно не спрацювало.

— Ви спробували?? — вигукнув я. — Тобто, ви хочете сказати, що були настільки божевільні, що повідомили Старкі, що фото знаходиться у вас?!