Джеймс Чейз - Реквієм блондинкам

— Ви знаєте, де знаходиться Вікторія-драйв? — запитав я у місіс Сінклер, яка стояла і стривожено дивилася на мене.

— Це в іншому кінці міста — там, де ливарний завод. Треба доїхати до кінця Мейн-стріт — до останнього світлофора, потім повернути направо — й останній поворот наліво і буде Вікторія-драйв.

— Дякую! — сказав я, ховаючи аркуш в кишеню. — Гадаю, що це все на сьогодні.

— Я так непокоюся, — озвалася врешті вона. — Може, слід повідомити поліцію?

Я відповів, що не треба: якщо поліція досі нічого не зробила, щоби віднайти зниклих дівчат, то я не вірю, що вона має намір робити це зараз.

— Полишіть це на мене, — сказав. — І я її знайду.

Вже виходячи з кімнати, я знову швидко обвів поглядом приміщення і затримався:

— Це часом не її сумочка? — запитав я, підходячи до крісла і беручи звідти гарненьку чорно-білу сумочку, прикриту диванною подушечкою.

— Цікаво, чому вона не взяла її з собою? — здивовано перепитала місіс Сінклер, поки я відкривав сумочку.

Але я вже не чув її, бо перше, що там побачив, була блакитна квитанція. Я вже знав, що вона там має бути, тож просто витяг її і уважно розглянув.

На ній було надруковано:

«Вас щойно сфотографували!

Зайдіть до нас після обіду по безкоштовну фотографію. Шість знімків — 50 центів. Ми також збільшуємо фото та виставляємо їх у вітрині. Можлива доставка — 1,5 долара за штуку.

Фотоательє „Вуличне фото“.

1655 Сінклер-стріт Вест, Кренвіль.»

Коли я доїхав до Вікторія-драйв, було вже темно. Я розрахувався з таксистом за рогом і пішов далі пішки, вивчаючи номери будинків.

Далеко попереду висвічував самотній вуличний ліхтар. Тепле світло, що лилося з вікон житлових будинків обіруч, скрашувало темряву ночі.

Я продовжував відраховувати номери — 29,31,33,35... і нарешті зупинився перед будинком, напівприхованим високою живою загорожею. Металеві стовпи воріт виблискували сріблом. На одному з них було пришпилено білий аркуш. Наблизивши очі до оголошення, я прочитав, що будинок продається або ж здається в оренду.

Я відчинив ворота і пішов по зацементованій доріжці до будинку. Довго стояв перед входом — біля сходів ґанку. Серце моє пришвидшено билося, і мене мучило тривожне відчуття, яке буває перед тим, як тобі вирвуть зуб. Жодного звуку не долинало з будинку, який стояв геть темний, якщо не зважати на ще один білий квадрат, пришпилений до дверей.

Я нечутно підійшов до дверей і прислухався. Нічого не почув. Підійшов до одного вікна, потім до іншого. Спробував відчинити вікна та двері, однак вони були замкнені. Я стояв, розмірковуючи, що робити далі. Невже Мерієн справді пішла в цей самотній, полишений будинок? І чи вона дійсно увійшла сюди, коли виявила, що тут ніхто не живе? Я не мав наміру гадати — хотів увійти і пересвідчитися сам.

Почаклувавши над одним із вікон, я відчинив засув. Вікно повільно і майже безшумно прочинилося. Я заглянув у темряву кімнати і учув вологий цвілий запах, який буває в будинках, де давно ніхто не живе.

Тримаючи пістолет у руці, я виліз на підвіконня, а потім зістрибнув у кімнату. Дошки підлоги скрипнули піді мною, і в ніс мені вдарило сперте, застояне повітря.

З хвилину я стояв, затамувавши подих і прислухаючись. Нічого. Витягнувши руку з пістолетом уперед, я почав повільно оглядати будинок. Жоден звук, окрім скрипу підлоги під моїми ногами, не потривожив тишу будинку. Нарешті, обмацуючи лівою рукою стіну, я наштовхнувся на обривки шпалер, що звисали зі стелі. Вони зашелестіли під моїми пальцями. Обійшов абсолютно порожню кімнату. Я просувався уздовж стіни, шукаючи двері. Півдюжини кроків — і я знайшов їх. Притулився до одвірка, постояв, дослухаючись. Ані звуку.

Намацавши ручку, легенько натиснув на неї і відчинив двері. Поки отак стояв, намагаючись призвичаїти очі до темряви, почув, як вулицею проїхала машина. Наблизившись до будинку, авто сповільнило рух і врешті зупинилося.

Чотири кроки — і я вже був коло вікна. Побачив лише обриси таксі, бо в темряві неможливо було розрізнити щось іще. Помітив, як хтось вийшов із машини. Грюкнули дверцята. Тінь швидко рухалася цементною доріжкою до входу. За хвилину ключ у дверях повернувся, і вони відчинилися.

Я прослизнув до дверей кімнати, в якій знаходився, і зачаївся за ними. Почув, як зачинилися вхідні двері, і кроки залунали вже у холі. З-під дверей пробився промінь світла, і стукнула дверна ручка. Потім двері розчахнулись, і я унюхав аромат бузку.

Я не здивувався, бо вже зрозумів, що до будинку стежкою прямувала Одрі Шерідан. Притиснувшись до стіни, я сховав пістолет у кишеню і чекав, поки вона увійде.