Джеймс Чейз - Реквієм блондинкам

Крізь зачинені двері кабінету міс Вілсон долинало клацання її друкарської машинки. У холі приємно пахло свіжими квітами. Французькі вікна в кінці коридору, що вели в сад, були відчинені.

Служник повернувся.

— Сюди, будь ласка, — сказав він.

Я пройшов за ним у кабінет Вулфа.

Служник негучно оголосив:

— Містер Сп’юек! — і зачинив за мною двері.

Вулф сидів біля відчиненого вікна. Його тонкі губи стискали зеленкувату сигару. Невеличкий стіл поруч із ним був завалений паперами. У жирній руці він також тримав якісь документи.

— То ви їх знайшли? — гаркнув він, щойно двері зачинилися.

Я присунув стільця і зручно всівся.

— Розставімо всі крапки над «і», — коротко сказав я. — Ви вправі мене наймати, але я нічим не зобов’язаний ані вам, ані будь-кому іншому.

Він витяг із рота сигару і злобно витріщився на мене.

— Що ви хочете цим сказати?

— Поводьтеся зі мною коректно! — відповів я, великим пальцем дістаючи сигарету з пачки «Лакі страйк». — Якщо хочете, щоб я на вас працював, поводьтеся відповідним чином.

Я витяг сигарету та неквапно розпалив її.

Він провів рукою по коротко стриженому волоссю.

— Чорт забирай! — вигукнув він. — Ще одна дівчина зникла! За що, ви думаєте, я вам плачу?

Але тон його став м’якіший.

— Ви платите мені, бо хочете, щоб тих дівчат відшукали. Я не можу покласти край їхньому зникненню, однак здатний їх відшукати.

Він поклав папери на стіл.

— До біса пусті балачки! — рикнув він. — Я казав вам, щоб приходили, коли щось знайдете.

— Вам конче потрібно стати мером? — поцікавився я.

Він похмуро глянув на мене.

— Я ж вам вже казав — я ним буду. Коли я щось кажу, то так і буває.

— Але ж не можна стати мером, цілісінький день протираючи штани у своєму кріслі. Інші щось для цього роблять. Вам слід вже на щось зважитися, бо це буде запекла боротьба.

— Що ви надумали? — нетерпляче спитав він.

— Хто власник «Кренвільського вісника»?

— Елмер Шенкс. А що?

— Що він за людина?

— Старий дурень. Спрацьований та ні на що не здатний! — знову гаркнув Вулф. — Завідує газетою Діксон, але з нього також мало користі.

— А Шенкс би міг її продати?

Вулф витріщився на мене. Попіл упав йому на костюм.

— Продати? А навіщо, в біса, це йому потрібно? Шенкс живе з прибутків від газети, а весь головний біль дістається Діксонові. Про що ви говорите!

— Діксон мертвий.

Вулф спочатку побілів, а потім став червоним.

— Мертвий? — повторив він. І раптом наче постарів на двадцять років.

— Ви що, газет не читаєте? Помер минулої ночі, — я ледь зміг стримати позіхання.

Вулф, здавалося, не міг перетравити новину. Він сидів і дивився на мене, раз по раз шарпаючи свій схожий на дзьоб ніс. Я дав йому ще трохи часу, щоби прийти до тями, а потім сказав:

— У поліції стверджують, що він помер від серцевого нападу, але це не так. Його було вбито.

Вулф здригнувся.

— Вбито?

Я кивнув.

— Звідкіля ви це знаєте?

— Я повинен знати такі речі.

Він знову запхав сигару в рот, пожував, виявив, що вже її допалив, витяг недопалок з рота та загасив у попільничці. Рука його при цьому тремтіла.

— Ви впевнені?

— Так, його справді було вбито. З якихось особистих причин Мейсі це приховує. Я ще не зрозумів, чому.

Я подався вперед і сказав:

— Оскільки Діксона вже нема, то ви легко зможете купити газету — якщо діятимете швидко.

Він обмізкував пропозицію. Коли знову поглянув на мене, в очах його читався інтерес, змішаний із сумнівами.

— А навіщо мені купляти «Кренвільський вісник»? — поцікавився він.

Я нетерпляче клацнув пальцями.

— Ви ж самі мені казали, що після того, як відійшли від справ, вам страшенно нудно. Займіться газетою — і у вас буде зайнятий цілісінький день. Якщо вже вам не вдасться узяти під контроль місто за допомогою газети, то вам це ніколи не вдасться. З відповідною редакційною політикою ви могли би розгромити Старкі, Мейсі чи будь-кого, хто стоятиме у вас на шляху.

Він підняв руку, зупиняючи мене.

— Знаю, — зауважив Вулф, — мені не потрібно про це казати.

Він звівся на ноги і пройшовся кімнатою: обличчя розпашіле, очі палають. Потому знову повернувся до столу.

— Зачекайте! — зупинив я, коли його рука потяглася до дзвінка. — Що ви маєте намір робити?

Він кинув на мене розлючений, та заразом і заклопотаний погляд. — Залишмо це фахівцю, — сказав він. — Я хочу поговорити зі своїм повіреним.

— То говоріть, — і я вказав йому на телефон. — Але не доручайте нікому зробити це за себе. Наберіть номер власноруч.