Джеймс Чейз - Реквієм блондинкам

Вже виходячи, в коридорчику біля чорного виходу, на підлозі, я помітив носовичок із ініціалами „М.Д.“. Я певний, що його там не було, коли заходив. Можливо, я й помиляюсь, але не думаю, що міг його не помітити, заходячи в приміщення. Його могли підкинути, поки я був усередині. Все, що стосується „Вуличного фото“, щось занадто гладко складається в одну картинку. Це може бути підстава, задумана самим Вулфом або Еслінгером, щоби дискредитувати Старкі. Найвірогідніше, це справа рук Еслінгера, оскільки саме його син навів мене на це ательє. А вже чи Тед працює самостійно, чи він лише маріонетка в руках батька, я поки що не знаю. Здається, він непоганий хлопчина, але мушу ще придивитися до нього. З іншого боку, це може бути і план Старкі — викрасти дівчат. Поки що я ні до чого не схиляюсь.

Діксон, редактор „Кренвільського вісника“, показував мені світлини тих трьох дівчат, зроблені фотографом „Вуличного фото“ просто неба. Щойно я зрозумів, який потужний спротив матиму в місті, відразу навідав Діксона, але мені вдалося з’ясувати лише одну річ до того, як йому хтось зателефонував і звелів стулити пельку. Діксон таки визнав, що Еслігнер не вірить у те, що Одрі Шерідан вдасться розкрити справу. Він найняв її лише для прикриття.

Знайшовши хусточку, я знову вирушив у редакцію. Але якась невідома жінка дісталася туди раніше за мене. Я наткнувся на неї в редакційному коридорі, і вона застосувала проти мене один із прийомів джиу-джитсу. Поки я був непритомний, вона витягла у мене з кишені хусточку. Пізніше я з’ясував, що Діксона задушили — хтось надто тісно затягнув йому на шиї мотузку. З моменту його смерті ще й десяти хвилин не минуло, як три фотографії зникли. Жінка не могла задушити його і забрати фотографії, адже це — не жіночий спосіб убивства. Хоча майстриня джиу-джитсу — також щось нове. Тих трьох фотографій та носовичка було б цілком достатньо, щоби справою зайнялося ФБР, але тепер їх у мене нема. Тією жінкою могла бути як Одрі Шерідан, так і будь-хто зі спільниць Старкі. Я цього ще не знаю, але маю намір з’ясувати. Але та жінка мене розвела, як дитину.

А цього ранку до мене завітав сам Мейсі зі своїм підлеглим. Вони діяли грубо, але зазнали невдачі. Вони гадали, що в мене є якісь вагомі докази. Певно, ті три фотографії та носовичок. Принаймні, вони шукали так, наче сподівалися знайти щось конкретне. Я зблефував, сказавши, що в мене є дещо на Старкі — бо, якщо хочу залишитись живим, повинен змусити їх так думати.

Вони оповіли мені, що Діксон помер від серцевого нападу. Цьому можуть бути два пояснення: 1) його вбив Старкі, щоб заволодіти фотографіями, а поліція його покриває; 2) хтось дуже не хоче, щоб стало відомо ще й про четверте викрадення. А вбивство редактора міської газети — більша сенсація, ніж викрадення простої робітниці. Старкі і Мейсі хочуть викликати в місті справжню паніку.

Невдовзі в Кренвілі має трапитися щось таке, що підірве його зсередини. А коли це врешті станеться, люди відреагують гранично жорстко. Сподіваюсь, ви виставите Вулфу додатковий рахунок за роботу в екстремальних умовах? Мені б не хотілось бути вбитим за нашими звичайними розцінками. Та й взагалі мені б цього не дуже хотілося. Щойно вдасться щось з’ясувати, я вам негайно повідомлю. Якщо маєте ароматичну паличку — саме час її запалити, бо мені зараз не зашкодить будь-яка підтримка — навіть спіритична!»

Я саме підписувався під усім цим, коли задзвонив телефон. Це був Тед Еслінгер.

— Привіт! — сказав я йому.

— Чи вдалося вам щось розкопати? — його голос був ледь чутний і лунав наче здалека.

— Ще ні, але це не означає, що не знайду, — я не був певний, але мені здалося, що нас підслуховують. — Не говорімо про це зараз. Я сьогодні до вас загляну. Але є дещо, що я хотів би знати вже. Чи є в місті жінка, котра володіє прийомами джиу-джитсу?

— Що? — в його голосі почулося здивування. — Що ви сказали?

Я повторив запитання.

— Джиу-джитсу?

— Так, — підтвердив я.

— Звісно ж! Одрі Шерідан колись цим займалася: її навчив батько. Але не знаю, чи вона все ще це пам’ятає. А чому ви питаєте?

— Та так, нічого, — відповів я й поклав слухавку.

Вдруге перетнув зелений газон, зайшов під той самий цегляний портик із гострим дахом та подзвонив у двері. Той самий спостережливий служник знову безшумно відчинив двері.

— Доброго ранку, сер! — привітався він. — Містер Вулф у себе.

Я пройшов за ним у хол.

— Зачекайте-но хвильку, — і він вийшов.