Джеймс Чейз - Це не моя справа

Я запалив іще одну сигарету і замислився. Мені слід було порадитися з кимось із поліції. Я згадав про інспектора Коррідана зі Скотленд-Ярду. В часи мого перебування в Лондоні ми з ним приятелювали. Він водив мене в різні кубла, де вешталися дрібні правопорушники, і з його допомогою я назбирав непоганий матеріал для статті в «Сетердей Івнінґ Пост». Коррідан був саме той, з ким мені слід було порадитися, тож я одразу набрав номер поліції. Після доволі тривалої паузи Коррідан узяв слухавку.

Я відрекомендувався, і він мене згадав.

— Радий вас чути знову, Гармасе! — сказав він. — Вам пощастило, що застали мене — я вже збирався додому.

— Ви дуже поспішаєте? — поцікавивсь я, глянувши на свій годинник; була майже дев’ята.

— Ну звісно ж, я хочу додому! У вас щось нагальне?

— Радше цікаве, ніж нагальне, — озвавсь я. — Мені потрібна ваша порада і, можливо, допомога. Це стосується Нетти Скотт — дівчини, яка скоїла самогубство позавчора ввечері.

— Як ви сказали? — різко перепитав він.

— Дівчину звали Нетта Скотт. Вона моя давня приятелька. Якщо відверто, Коррідане, я не вірю, що вона наклала на себе руки.

Запала пауза, потому він сказав:

— Зрештою, я нічого особливого на сьогодні не планував. То що ви пропонуєте?

— Ми можемо зустрітися за пів години в готелі «Савой»? — запитав я. — Якщо ви поцікавитеся ходом розслідування, то це значно спростить справу. Будь-які деталі стануть у пригоді.

Я продиктував йому адресу Нетти, він пообіцяв дізнатися все, що можна, та поклав слухавку.

Це мені особливо подобалося в Корріданові. Його ніщо ніколи не дивувало, він зроду не ставив непотрібних запитань і завжди прагнув допомогти — який би зайнятий не був такої пізньої пори.

Я порозпихав пістолет, конверт, каблучку і гроші по різних кишенях. Пересвідчившись, що нічого не забув, вимкнув світло, зачинив вхідні двері та вийшов на сходовий майданчик.

Джуліус Коул виніс у свій коридор табуретку і сидів там з відчиненими дверима, палячи та чекаючи на мене.

— Чому ти не дозволив мені зайти, друзяко? — запитав він із гидкою посмішкою. — Ти не мав права ходити туди сам.

— Іди краще покрути хула-хуп, — порадив я йому і почав спускатися сходами.

— Не тікай так швидко, друже! — попрохав він, встаючи зі свого табурета і виходячи на майданчик. — То як воно там? — хихикнув. — Чи є в неї гарненькі речі? Гадаю, ти перемацав усі її сукні! Шкода, що мене там не було!

Я продовжував спускатися, не озираючись.

Місіс Крокетт негайно відчинила двері, неначе дожидалася мого стуку.

— Щось довгенько ви там копирсалися, — пробурмотіла вона, забираючи в мене ключ. — Але ж ви нічого не взяли, правда? Поліція особливо наполягала, щоби все залишалося на своїх місцях.

Я кивнув.

— Усе гаразд, — запевнив я її. — Чи хтось заходив до неї, відколи... вона померла? Окрім поліції, звісно! Містер Коул, наприклад...

Вона заперечно хитнула головою.

— Ніхто, крім вас; і я впевнена, що не повинна була...

Я безцеремонно урвав її.

— Там були шовкові панчохи... А тепер їх нема. Ви не знаєте, де вони?

— Навіщо мені шовкові панчохи? — хмикнула вона. — Звісно ж, не знаю!

Я подякував їй і зійшов вузькими сходами на вулицю. Якусь мить постояв на тротуарі, глянувши на будинок. Світло горіло лише у квартирі Коула — всі інші вікна були темні. Подумав було про Медж Кеннітт, але вирішив, що вона не вписується у загальну картину, — принаймні поки що, — і попростував у напрямку Кромвелл-роуд, котра була за п’ятдесят ярдів звідси.

Вулицю освітлювали три ліхтарі — один у кінці, другий — на початку, і третій — посередині. Було доволі темно — всюди залягли густі тіні — інакше мене б не можна було так просто сполошити. Я почув за собою легкий тупіт й, інстинктивно відчувши небезпеку, відскочив убік.

Щось дуже важке поцілило мені в плече, я упав на коліна. Різко підвів руку, звівся на ноги — і знову відскочив убік. Устиг помітити силует чоловіка, що тримав у руках щось схоже на монтажну лопатку. Він люто накинувся на мене. Мені перед обличчям аж засвистіло — я підступив до чолов’яги і щосили садонув його поміж ребра. Той упустив залізяку і похитнувся; повітря зі шипінням вилетіло з його грудей, наче з проколотої шини.

— Що то в біса за розваги? — гаркнув я, підходячи до нього.

Тепер я зміг його роздивитися. Він був невисокий, молодий, худий, виснажений. Я не міг розгледіти його обличчя — помітив лише, що воно бліде. Одяг мав дешевий, а капелюх нагадував засмальцьовану кухонну губку. Ще до того, як я зміг схопити його за комір, він вирвався мені з рук і прожогом майнув вулицею. Я стояв, дивлячись йому вслід та прислухаючись до його тупотіння. Був трохи наляканий, плече мені боліло.