Джеймс Чейз - Це не моя справа

Нетта була однією з дванадцяти тамтешніх дівчат, і я обрав її тієї ж миті, як побачив.

Вона була чарівна: руде волосся, шкіра — персик із додаванням вершків. Вигини її тіла одразу ж привернули мою увагу — вони кликали до гріха. Я бачив чимало чудових фігур, та жодної такої, як у Нетти. Як висловився з цього приводу мій приятель, прямолінійний військовий льотчик Гаррі Бікс: «Якби миші припасувати лижі, вона б охоче дослідила всі ці вигини — і як би я хотів бути цією мишею!»

Так, Нетта справді була премилою, але у свій, витончений спосіб. Ви одразу розуміли, що вона знає собі ціну — і якщо хотіли досягти бажаного результату, то слід було робити це «по-дорослому»; всі прийоми були дозволені. Та навіть тоді вона здатна була обвести вас навколо пальця.

Минуло чимало часу, поки Нетта подобрішала. Спочатку вона ставилася до мене як до звичайного клієнта; потім дивилася з підозрою, прикидаючи, що в мене на гадці, та нарешті переконалася, що я — самотній чолов’яга у незнайомому місті, котрий прагне її компанії. Я заходив у «Блакить» щовечора. Приблизно за місяць Нетта вже не дозволяла мені купувати їй шампанське, і я усвідомив, що шанси мої зростають. Якось увечері вона запропонувала мені піти з нею в неділю в К’ю-Ґарденз [3] Королівські ботанічні сади К’ю — комплекс ботанічних садів та оранжерей площею 121 гектар у південно-західній частині Лондона, історичний парковий ландшафт XVIII — XX століть. , щоби помилуватися пролісками. Тоді я й зрозумів, що крига скресла.

Врешті-решт я почав бачитися з Неттою доволі часто. Заїжджав у її крихітну квартирку поблизу Кромвелл-роуд і підвозив її у «Блакить».

Іноді ми разом вечеряли у «Веніті Феар», часом вона приходила до мене в «Савой», і ми обідали в тамтешньому ресторані. Нетта була хорошою співрозмовницею, завжди готовою посміятися чи побалакати серйозно — залежно від мого настрою; а ще могла багато випити і не сп’яніти при цьому. Нетта була моєю віддушиною. Вона скрашувала похмуру одноманітність, яка неминуче гнітить, коли ти не зайнятий 24/7. Вона зробила моє перебування в Лондоні незабутнім. Нарешті ми дійшли до того, що спали разом раз чи двічі на місяць, та робили це — які все інше — якось байдуже. Ми не були закохані. Наше спілкування, хоча й доволі близьке, ніколи не було надто особистісним. Тобто вона ніколи не розпитувала про мій дім і про те, чи одружений я і що планую робити після закінчення війни; ніколи й не натякала на те, що не проти поїхати зі мною у Штати.

Я робив спроби дізнатися про неї хоч щось, але вона навідріз відмовлялася говорити на такі теми. Та й узагалі жила однією миттю, так, наче завтра на нас може впасти бомба чи ракета — тож ми повинні бути щасливі тут і зараз, поки триває ця мить. Вона неначе перебувала у целофановій обгортці. Я міг її бачити і торкнутися, та не міг її дістатися. Однак дивним чином таке її ставлення влаштовувало мене. Я не прагнув знати, хто був її батько і чи є в неї чоловік, який служить десь далеко, чи має вона сестер і братів.

Усе, чого я прагнув, — отримати веселого компаньйона; і це я мав.

Наша дружба тривала два роки, потім я отримав наказ відплисти на материк разом із військовими частинами, і ми попрощалися. Розлучалися ми так, ніби мали зустрітися уже завтра вранці, хоча я знав, що не побачу її принаймні рік, а може, й узагалі ніколи. Вона також знала це.

— Бувай, Стіве! — мовила Нетта, коли я висадив її поблизу квартирки. — Не піднімайся до мене. Довгі прощання — зайві сльози. Можливо, ми ще побачимося.

— Звісно ж, побачимося, — озвався я.

Ми поцілувалися. Нічого особливого: жодних сліз. Вона піднялася на кілька сходинок і зачинила за собою двері, не озирнувшись.

Я планував написати їй, але так і не зібрався. Ми так стрімко перебралися до Франції, й життя там було таке неспокійне, що в перший місяць я й хвильки не мав вільної, щоб черкнути Нетті кілька слів, а потім вирішив, що краще забути її. Я й справді забув про неї, аж поки не повернувся до Америки. Тоді знову почав про неї думати. Ми не бачилися два роки, однак я з подивом виявив, що пам’ятаю кожну рисочку її обличчя та кожен вигин тіла так, наче розстався з нею лише вчора. Я намагався відігнати ці спогади, зустрічаючись із іншими дівчатами, однак Нетта засіла в мені та ніяк не хотіла відпускати. Коли я поставив на ту конячку і виграв, то вже точно знав — тепер я побачу Нетту, і був радий цьому.

Я прибув у Лондон спекотного серпневого дня після тривалої і втомливої подорожі із Прествіка [4] Місто в центрі Шотландії. . Одразу ж подався в готель «Савой», де у мене був зарезервований номер, перекинувся кількома словами з портьє, котрий, здається, радий був знову мене побачити, і піднявся у свій номер з видом на Темзу. Прийняв душ, перехилив кілька скляночок віскі, а потім спустився в касу і попросив відрахувати мені п’ять сотень однофунтових купюр. Помітив, що моє прохання викликало у клерка неабияке здивування, однак мене знали в готелі достатньо добре, щоб не виконати моєї забаганки. Уже за кілька хвилин мені видали гроші — так незворушно, наче то була купка квитків на автобус.