Джеймс Чейз - Хочеш жити?

— Візьми їх, — сказав Пок, не зводячи погляду з дівчини.

— Ти впевнений, що вони мої?

Дивлячись на гроші, Мані просто не могла в це повірити.

— Я вбив твого дідуся, — повторив Пок, та зрозумів, що вона не слухає. Єдине, про що зараз думала дівчина, — гроші. Він відчув спалах ненависті. — Бери їх і забирайся!

Мані схопила гроші й вибігла на сходовий майданчик.

Лепські схопив її за зап’ястя й штовхнув просто до рук Шилдса. Долоні детектива швидко затисли дівчині рота.

Пок сидів на ліжку й дивився у відчинені двері. У пам’яті оживали ненависні образи: «Клуб П’ятдесят», завжди послужливий батько, багатії, нахаби, недоброзичливці та гордії.

Він часто думав про смерть. Колись він уважав, що найприємніший спосіб померти — згоріти, як свічка, коли вогник повільно згасає, аж доки не зникне зовсім. Але тепер він розумів, що йому не судилося повільно догоріти. Помітивши тінь Лепські у видовженій плямі сонячного світла на підлозі, Пок звів погляд до розп’яття на стіні. Споглядаючи розп’яття, він раптом відчув прилив надії, вклав дуло пістолета до рота й натиснув на гачок.

— Шукаєш компанію?

Меґ застигла і поглянула вгору.

Останні дві години вона сиділа на кам’яній лавці у віддаленій частині порту. Дівчина була зовсім одна, якщо не рахувати яструбів, що кружляли над нею.

До цього часу вона вже оговталась від шоку після аварії. Тепер вона почала міркувати, що робитиме далі. Грошей у Меґ не було. Одяг залишився у прибутковому будинку, а дівчина була певна: якщо піде за ним, товстий індіанець вимагатиме плати за оренду кімнати. Та й Пок, певно, чекає там. Тож назад повертатись не можна, а весь її одяг складався із тих речей, що були на ній.

Вона втратила свій щасливий білет, гірко думала Меґ. Щасливий білет! У відчаї вона схопилась за голову. «Нічого, — заспокоювала себе дівчина, — відшукаю іншого чоловіка, який купить мені кілька необхідних речей. Завжди знайдеться бодай один чоловік, готовий допомогти, доки ти згодна розставляти перед ним ноги».

— Шукаєш компанію?

Колись саме такими словами її підчепив Чак, а потім почався увесь цей жах.

Меґ розглядала молодика, що стояв біля неї.

«Який придурок!» — подумала вона.

Хлопець був високий, хворобливо худий, із дурнуватою борідкою. А ще він носив окуляри. Лінзи в них були такими товстими, що очі парубка нагадували коричневі ягоди аґрусу. Одягнений він був у сіру сорочку з відкритою шиєю, яку заправив у чорні штани, а навколо тонісінької талії начепив широкий шкіряний ремінь із потертою мідною бляхою.

«Принаймні він чистий, — подумала Меґ, — а отже, може мати грошенята». Тільки у тих, хто такий же брудний, як вона, не було грошей.

Вуста дівчини розтягнулись у силуваній посмішці.

— Привіт, — промовила вона. — Ти звідки такий взявся?

— Побачив тебе. Ти виглядаєш такою самотньою, — хлопець посмикав борідку, ніби сподіваючись, що Меґ помітить її. — То ти тут одна?

Його голос звучав м’яко і безхарактерно. Розглядаючи цього хлопця, Меґ відчула розчарування. Вона сподівалась, що у її житті з’явиться новий чоловік, але цей чудило геть не справджував її очікувань.

Та у теперішній ситуації Меґ не могла дозволити собі бути надто перебірливою, тож відповіла:

— Здається, одна.

— Не проти, якщо я приєднаюсь?

— Не проти.

Він обійшов кам’яну лавку й сів поруч неї.

— Я Марк Ліс. А як тебе звати?

— Меґ.

— Просто... Меґ?

Вона кивнула.

Запала довга мовчанка. Меґ дивилася вгору, ніби спостерігала за яструбами в небі. Якби можна було змахнути чарівною паличкою і ширяти з ними там, угорі. Це було б неймовірно. Вона була певна цього. Як чудово кружляти над морем, пірнати за рибою, бути абсолютно вільною!

— Ти у відпустці?

Меґ насупилась і повернулась на землю.

— Що?

— Ти у відпустці?

— А ти?

— Ні. Я вчора втратив роботу. Намагаюсь придумати, чим зайнятися, куди податись.

Меґ відчула щось схоже на співчуття до нього.

— Точнісінько, як я: теж намагаюся придумати, чим зайнятися.

Молодик подивився на неї, потім відвів очі. Це був короткий поверховий погляд, але дівчина знала, він помітив її пишні груди та довгі ноги. «Це так легко, — подумалось їй. Чоловіки — просто дурні тварини».

— Мене дістало це місто. Тут все надто дороге. Воно створене для багатіїв. У мене є машина, — він знову зиркнув на Меґ. — Я планую поїхати в Джексонвілль. У мене там друг. Він може знайти мені якусь роботу. — Ще один швидкий погляд на її груди. — Хочеш поїхати зі мною?