Джеймс Чейз - Дванадцять китайців і жінка

Жінка здивовано кліпнула.

— Звісно ж! — відповіла. — Однак то лише зразки — ну, ви розумієте! Але що потрібно саме вам?

Феннер заперечливо хитнув головою.

— Наразі нічого, я просто цікавився.

Вона спантеличено глянула на нього.

А Феннер продовжив:

— Найтінґейл у себе?

— То ви хочете зустрітися з ним?

— Саме цього бажаю, кицю! Скажи йому, що до нього прийшов Росс.

Вона відповіла:

— Піду погляну, але він зараз дуже зайнятий.

Коли вона зникла за портьєрами, Феннер провів її поглядом. І подумав, що форми у блондинки вельми спокусливі.

За мить вона повернулася й запросила його пройти. Він пішов слідом за нею, і вони піднялися гвинтовими сходами. Йому сподобався аромат її парфумів, про що відразу ж їй і сказав. Вона поглянула на нього через плече і посміхнулася, продемонструвавши сліпучо-білі зубки:

— Тепер мені, мабуть, треба зашарітися?

Феннер серйозно хитнув головою.

— Просто якщо жінка гарна, я завжди їй про це кажу.

Вона вказала на двері.

— Він тут, — мовила і по хвильці мовчання додала: — Ви мені також сподобалися. У вас розумні очі, — й почала спускатися, на ходу пригладжуючи волосся.

Феннер автоматично поправив краватку. «Ласий шматочок!» — подумав і рішуче увійшов до кімнати.

То була, вочевидь, майстерня. На підвищенні стояли в ряд чотири труни. Найтінґейл пригвинчував табличку до однієї з них.

Це був невисокий темноволосий чоловічок в окулярах з металевою оправою й товстими скельцями. Обличчя мав дуже бліде, як для жителя півдня, а великі безбарвні очі втомлено зблиснули на Феннера з-за скелець.

Феннер відрекомендувався:

— Я — Росс.

Найтінґейл продовжував спокійно пригвинчувати табличку.

— Чую. Ви хотіли мене бачити?

— Я — Дейв Росс, — повторив Феннер, стоячи біля дверей. — Сподіваюся, вам повідомили про мій приїзд?

Найтінґейл поклав викрутку та звів на нього очі.

— А, так-так, — сказав, немовби щось пригадуючи, — справді. Ходімо нагору, побалакаємо.

Феннер пішов за ним. Вони вийшли з майстерні й піднялися сходами. Найтінґейл завів його у простору прохолодну кімнату. Два великі вікна виходили на балкон. Із вікон виднілася Мексиканська затока.

Найтінґейл запросив Феннера присісти.

— Зніміть піджак, якщо хочете.

Знявши піджак, Феннер закотив рукави сорочки. Влаштувався коло вікна.

— Вип'ємо? — запитав Найтінґейл.

— Залюбки.

Змішавши напої, Найтінґейл урешті й сам присів. Коли вони випили, Феннер обережно приступив до справи. Він уже затямив, що з цим чоловічком слід бути дуже пильним у словах. До того ж, не знав, наскільки тому можна довіряти. Але й збурювати підозру було ні до чого.

Нарешті Феннер мовив:

— Мені хотілося б знати, що ви можете?

Найтінґейл короткими кволими пальцями узяв склянку. Вигляд у нього був дещо спантеличений.

— Я можу все. Адже це те, що вам потрібно, еге ж?

Феннер потягнувся у кріслі.

— Так, мені треба вийти на деяких хлопців. Для цього Нью-Йорк мені вже замалий.

— Це я можу, — просто сказав Найтінґейл. — Кротті сказав, що ви — нормальний хлопець і вам треба допомогти. Колись він здорово мене виручив, і я буду радий віддячити йому.

Феннер зрозумів, що Кротті — той, на кого вийшов Айк, щоби зв'язатися з Найтінґейлом.

— Думаю, п'ять сотень будуть дієвішими за поручительство Кротті, — додав він сухо й одразу ж осікся.

Бо Найтінґейл глянув на нього ображено.

— Мені не потрібні ваші гроші. Якщо Кротті сказав: «Допоможи йому», то цього цілком достатньо.

Феннер неспокійно посовався у кріслі. Його глибоко вразила щирість чоловічка.

— Ну й прекрасно! — сказав він поквапно. — Не ображайтеся, просто в моїх краях справи залагоджують по-іншому.

— Я можу дати необхідні рекомендації. Але що конкретно вам потрібно?

Якби ж то Феннер сам знав! Тож бовкнув навмання:

— Думаю, мені треба трохи заробити. Можливо, хтось із тутешніх босів візьме мене на роботу.

— Кротті сказав, що на стволі вашого револьвера чимало зарубок...

Феннер скромно опустив голову, подумки проклинаючи надто балакучого Айка.

— Та трохи є, — відповів недбало.

— Можливо, ви підійдете Карлосу.

Феннер пішов ва-банк.

— Я думав, мені краще до Нулена.

Безбарвні очиці Найтінґейла несподівано зблиснули.

— Нулен? Та ж він уже не на коні. Його підгріб під себе Карлос.

— Тобто?

— Карлос зняв із нього штанці й добряче відлупцював. Ти нічого не доб'єшся з таким слабаком, як Нулен.