Ю Несбё - Мисливці за головами

— Я збирався подарувати їй дитину.

Він знову посміхнувся.

— Отже, ти передумав? І коли ж? Коли ти встиг перетворитися на чоловіка, що розкаявся? Коли дізнався, що вона з іншим трахається?

— Я вірю в каяття, — сказав я. — У спокутування. І в прощення.

— Запізно, — сказав він. — Діана не отримала від тебе ані прощення, ані дитини.

— Від тебе теж.

— У мої плани абсолютно не входило робити їй дитину, Роджере.

— А якби і входило, то ти однаково не зміг би, чи не так?

— Звісно, зміг би. Ти що, вважаєш мене імпотентом? — швидко промовив він, так швидко, що тільки муха вловила наносекундне коливання.

Я зробив вдих.

— Я бачив тебе, Класе Грааф. Так би мовити, очима жаби…

— Щось я не второпаю — про що ти, Брауне?

— Я бачив твої дітородні органи ближче, ніж мені хотілося 6.

Я побачив, як його рот відкривається, й одразу ж продовжив:

— У сільському нужнику в околицях Елверума.

Рот Граафа ворухнувся, аби щось вимовити, та звідти не вилетіло ані звуку.

— То он як тебе примусили говорити у тому підвалі в Суринамі? Впливаючи на твої тестикули? Ногами? Ножиком? Вони не відняли у тебе сластолюбства, тільки сім’я, чи не так? Твої яйця, точніше, те, що від них лишилося, виглядають так, ніби їх пришивали грубою ниткою.

Тепер губи Граафа було стиснуто. Пряма поперечна риска на скам’янілому обличчі.

— Тепер зрозуміло, Класе, чому ти з такою несамовитістю переслідував по джунглях цього, за твоїми словами, незначного наркодилера. Шістдесят п’ять днів, вірно? Бо це був той самий, правда ж? Той, хто позбавив тебе чоловічого сім’я. Здатності створити копію себе самого. Він відняв у тебе все. Майже все. Тому ти відняв у нього життя. І я тебе розумію.

В Інбау, Рейда і Баклі це вже, щоправда, підпункт три кроку номер два: запропонувати для здійсненого злочину морально прийнятний мотив. Але я вже не домагався зізнання від нього, а натомість зізнався сам:

— Я розумію, Класе, бо вирішив убити тебе з тієї ж причини. Ти відняв у мене все. Майже все.

З рота Граафа донісся звук, який я розтлумачив як смішок.

— А у кого з нас тут пістолет, га, Роджере?

— Я уб’ю тебе, як убив тоді твою паскудну псину.

Я бачив, як почали перекочуватися жовна у нього на вилицях, коли він стиснув щелепи, як побіліли кісточки на пальцях.

— Адже ти після того її не бачив, правда ж? Вона закінчила свої дні кормом для ворон. Нашпилена на тракторну косарку Синдре О.

— Мене нудить від тебе, Роджере Браун. Ти сидиш тут і розводиш теревені про мораль, при тому що сам — шкуродер і дітовбивця.

— Тут ти маєш рацію. А тоді, відвідавши мене у лікарні, ти помилився. Що у нашої дитини був синдром Дауна. Навпаки, всі аналізи підтверджували, що вона була здорова. Я умовив Діану зробити аборт, просто не бажаючи ділити її з кимось іще. Уявляєш, яке нечуване хлоп’яцтво? Чисті, неприховані ревнощі до ненародженого немовляти. Я, напевне, сам у дитинстві отримав замало любові — як ти вважаєш? А можливо, і з тобою така ж точно проблема, Класе? Чи злість у тобі з народження?

Навряд чи Клас Грааф чув мої питання — він вирячився на мене з тим спантеличеним виразом обличчя, яке свідчило про те, що його мозок працює на повну котушку. Реконструює, відстежує кожне розгалуження вибору рішення — назад до стовбура, до істини, до того, з чого все почалося. Є! Проста фраза, сказана в лікарні: «…зробити аборт, оскільки у немовляти начебто синдром Дауна».

— То розкажи мені, — промовив я, побачивши, що він усе зрозумів. — Ти любив хоча б кого-небудь, окрім свого собаки?

Він підняв пістолет. Лишалися останні секунди короткого життя нового Роджера Брауна. В льодисто-блакитних очах Граафа танцювали іскри, голос перетворився на шепіт:

— Я збирався нагородити тебе простим пострілом у голову, Роджере, за те, що ти був гідною здобиччю для мисливця. Але тепер думаю повернутися до початкового плану. Вистрілити тобі в живіт. Я не розповідав тобі, що це таке? Як куля пробиває селезінку, а шлунковий сік витікає і пече решту нутрощів? І я ще зачекаю перед тим, як вбивати тебе, поки ти сам не благатимеш про це. А ти проситимеш, Роджере.

— Чи не прийшов час припинити базікати і вистрілити, Класе? Не зволікати, як тоді у лікарні?

— О, не думаю, що ти запросив поліцію і сюди, Роджере. Адже ти вбив жінку. Ти такий самий убивця, як і я. Ми все владнаємо віч-на-віч.

— Добре поміркуй, Класе. Чому, на твою думку, я ризикнув піти у судово-медичне відділення і дурив їм там голови, щоб забрати у них пакет із моїм волоссям?