Ю Несбё - Мисливці за головами

Швидким та елегантним рухом фокусника він зірвав два простирадла.

— Аварія, — пояснив він і похитався на підборах. — Вельми неприємно. Як бачите, упізнати не так уже й просто.

Мені раптом здалося, що Сперре розмовляє патологічно повільно.

— У машині мало бути п’ятеро людей, але ми знайшли тільки ці чотири тіла. П’ятого, скоріше за все, викинуло в річку і віднесло течією.

Я дивився, глитав і важко сопів. Удавано, звісно ж. Бо голі близнюки Монсени виглядали краще, ніж тоді в розбитій машині. На додачу, ще й запаху того тут не було. Не пахло ані випорожненнями, ані кров’ю, ані бензином, не смерділо людськими нутрощами. Мені спало на думку, що роль зорових вражень перебільшено, що звук та запах за своїм страхітливим впливом набагато ефективніші. Як, скажімо, хрускіт, коли потилиця мертвої жінки, якій куля потрапила точно в око, б’ється об паркет.

— Ось близнюки Монсени, — прошепотів я.

— Та це ми якось і самі збагнули. Питання в тому… — Сперре витримав довгу — насправді довгу, театральну паузу. Господи… — …хто з них Ескіль, а хто Ендріде?

Незважаючи на мінусову температуру у приміщенні, я змок від поту. Він що, свідомо тягне час? Якийсь новий метод допитування, якого я не знаю?

Мій погляд ковзнув по мертвих тілах і знайшов залишений мною знак. Рана, що тягнулася від ребер вниз через весь живіт, зяяла, як і раніше, по краях чорніли засохлі згустки крові.

— Це Ендріде! — вигукнув я, вказуючи рукою. — А ось той інший — Ескіль.

— Гм, — відізвався задоволений Сперре і додав: — Ви, напевне, їх і справді добре знаєте. Ніхто з колег, що тут побували, так і не зміг знайти між ними різниці.

Я із скорботою покивав у відповідь.

— Ми дуже дружили з обома близнюками. Особливо останнього часу. Чи можу я тепер іти?

— Звісно, — сказав Сперре, але продовжив робити записи з виглядом, що аж ніяк не означав, що я можу отак просто взяти й піти.

Я поглянув на годинника за його головою.

— Однояйцеві близнюки, — промовив Сперре, який все писав і писав. — Іронія долі, га?

Що він там пише, чорт його забирай? Один Ендріде, інший Ескіль, невже, щоб це записати, потрібно стільки літер?

Я розумів, що краще промовчати, але не зміг.

— У чому тут іронія?

Сперре припинив писати і поглянув на мене.

— З’явитися на світ одночасно з однієї яйцеклітини. Померти в одну й ту саму мить в одній машині.

— У цьому немає жодної іронії.

— Хіба?

— Принаймні я її не бачу.

— М-м. Ви маєте рацію. Парадокс, ось правильне слово.

Сперре посміхнувся. Я відчув, як кров у мені закипає.

— І не парадокс.

— У будь-якому разі, це дивовижно. Тут прослідковується певна космічна логіка, невже ви не помічаєте?

Я вже втрачав над собою контроль, бачив, як білішають кісточки на пальцях, якими я стискав пакет, чув, як тремтить мій голос:

— Жодної іронії, а також пародії чи космічної логіки. — Гучність збільшувалася. — Тільки випадкова симетрія життя і смерті, причому випадковість не така вже й рідкісна, оскільки багато однояйцевих близнюків люблять проводити більшу частину часу у товаристві одне одного. Вдарила блискавка, а вони разом. End of story. [41] Кінець історії (англ.).

Останню фразу я вже прокричав.

Сперре дивився на мене задумливим поглядом. Він притис великий і вказівний пальці до підборіддя і відтягнув кутики рота вниз. Я упізнав цей погляд. Сперре був одним з небагатьох. У нього був погляд допитувача, погляд, що бачить брехню.

— Послухайте, Братлі, — сказав він. — Що вас так гнітить?

— Мені шкода, — сказав я, стомлено посміхаючись, і зрозумів, що маю тепер сказати якусь правду, щось, що не приведе у дію цей детектор брехні, який не зводив з мене очей. — Учора ввечері я з’ясовував стосунки із дружиною, а сьогодні ця аварія. Я трохи сам не при собі. Мені дуже шкода. А тепер мені час іти.

Я повернувся на підборах і пішов геть.

Сперре щось сказав, можливо, слова прощання, але їх заглушили металеві двері, що зачинилися за мною і наповнили приміщення низьким басовим гулом.

Я сів у трамвай на зупинці навпроти Головного державного госпіталю, розрахувався з кондуктором готівкою і сказав «до центру». Він криво посміхнувся, відраховуючи решту, — напевне, ціна була одна й та сама, куди б я не їхав. Я, звісно, і раніше користувався трамваєм, колись у дитинстві, але правила проїзду пам’ятав уже неясно: виходити через задні двері, приготувати квиток для контролю, заздалегідь натискати на кнопку, не відволікати водія. Багато що встигло змінитися. Дзвін рейок став тихшим, рекламні тексти на стінах трамвая, навпаки, більш крикливими і повернутими назовні. Що становило контраст із пасажирами, заглибленими всередину себе. У центрі я пересів на автобус, що їхав у бік північно-східної околиці. І дізнався, що можу їхати на ньому за тим самим трамвайним квитком. Фантастика. Ось так, за смішні гроші я роз’їжджав містом способом, який погано собі уявляв. Точка на GPS-екрані Класа Граафа блимала, і я, здавалося, відчував його збентеження: що за чортівня — вони що, возять труп туди-сюди?