Ю Несбё - Мисливці за головами

— Вам треба спуститися у трупосховище, Братлі.

Труп — як це зручно. Чомусь ніхто не вказує з обуренням, виявившись холодним трупом, що є суттєва різниця між словами «покійник» і «труп», адже «труп» зводить мертву людину до шматка плоті, в якому припинило битися серце. Може, уся справа в тому, що самі трупи не можуть затребувати для себе статусу меншини, оскільки їх усе-таки переважна більшість? [39] Гра слів, побудована на англійському виразі «to join the majority» — померти, буквально «приєднатися до більшості».

— Униз он тими сходами. — Вона вказала рукою. — Я подзвоню і скажу, що ви йдете.

Я дотримався її вказівок. Мої кроки луною відбивалися од білих стін у порожньому коридорі, де, окрім них, не було чутно ані звуку. У самому кінці довгого вузького білого коридору поверхом нижче стояв чоловік у зеленому лікарняному халаті, виставивши одну ногу з відчинених дверей. Схожий на хірурга, але щось у його підкреслено лінивій манері, або, можливо, це були вуса, запевняло мене, що його сходинка у лікарняній ієрархії значно нижча.

— Братлі? — вигукнув він так голосно, що це прозвучало як свідома образа по відношенню до усіх небіжчиків на цьому поверсі. Луна загрозливо розкотилася назад і вперед по коридору.

— Так, — сказав я і поспішив до нього, щоб у майбутньому уникнути цього перекрикування.

Він притримав двері, і я зробив крок усередину. Там було щось на кшталт роздягальні. Чоловік пройшов переді мною до однієї з шафок і відчинив її.

— Тут дзвонили з КРИПОСа, сказали, що ви заберете речі обох Монсенів, — сказав він, продовжуючи використовувати можливості свого голосу із певною надлишковістю.

Я кивнув. Мій пульс стукотів швидше, ніж я розраховував. Але не так швидко, як я боявся. Хай там як, а це критичний момент, слабке місце мого плану.

— А самі-то ви хто?

— Їхній чотириюрідний брат, — невимушено відповів я. — Їхні близькі попросили мене забрати одяг. Тільки одяг, а не цінні речі.

Я ретельно заздалегідь підібрав оце «близькі». Звичайно, це звучить дещо казенно, але оскільки я не знав, чи одружені близнюки Монсени і чи живі їхні батьки, то довелося скористатися словом, що допускало різні тлумачення.

— А чому б фру Монсен самій не забрати одяг? — спитав санітар. — Адже вона буде тут близько дванадцятої.

Я глитнув.

— Так вона ж не виносить і гадки про кров.

Він усміхнувся.

— На відміну від вас.

— Так, — просто відповів я, з усіх сил сподіваючись, що питань більше не буде.

Санітар здвигнув плечима і простягнув мені листок, прикріплений до теки з притискачем:

— Розпишіться в отриманні ось тут.

Я надряпав «Р» з хвилястою рискою позаду, потім «Б» з хвилястою рискою нагорі і заключне «і».

Санітар задумливо подивився на підпис.

— А чи немає у вас документа, що засвідчував би особу, Братлі?

Цього я й боявся. План тріщав по всіх швах. Я поліз за гаманцем, потім зобразив винувату посмішку:

— Забув гаманець. У машині, певно, внизу, на парковці.

— Ви хотіли сказати — нагорі на парковці?

— Ні, внизу, біля Технопарку.

— Аж там?

Я бачив, що він вагається. Ясна річ, подібний варіант я теж обдумав заздалегідь. Якщо без посвідчення мені скажуть вертатися туди, звідки прийшов, я просто піду й не повернуся. Не катастрофа, звичайно, але і з порожніми руками йти теж не хотілося. Я чекав. І зрозумів за двома першими словами, що рішення прийнято не на мою користь.

— Мені шкода, Братлі, але ми вимушені підстрахуватися. Не ображайтеся, але речі, пов’язані з убивством, приваблюють усіляку дивну публіку. З дуже незвичайними інтересами…

Я зобразив розгубленість.

— Ви хочете сказати… що дехто колекціонує одяг убитих?

— Ой, чого тільки не буває, ви навіть не повірите, — сказав санітар. — Мені подумалося, що самі-то ви навіть ніколи не бачилися з цими Монсенами, тільки в газетах читали. Шкода, що так вийшло.

— Гаразд, я зараз повернуся, — сказав я і попрямував до дверей. Де зупинився, наче мені в голову раптом прийшла якась думка, і походив останньою картою. Кредитною картою, якщо вже зовсім точно.

— Я тут згадав, — сказав я і засунув руку у задню кишеню. — Ендріде, коли був у мене останнього разу, забув свою кредитку. Не могли б ви передати її їхній мамі, коли вона прийде…

Я простягнув картку санітару, який узяв її і уважно поглянув на ім’я і фотографію бородатого хлопчища. Я вичікував, але був уже на півшляху до дверей, коли нарешті почув за спиною голос санітара: