Ю Несбё - Мисливці за головами

— Я б хотів, аби ви самі мені їх назвали, на випадок, якщо я погано розберу, що скаже ваш комп’ютер.

Я отримав обидва номери, запам’ятав їх і попросив одразу ж з’єднати мене з першим. Комутатор КРИПОСа відповів після другого гудка.

Я назвався Рюнаром Братлі і сказав, що доводжуся родичем Ендріде та Ескілю Монсенам і що родина попросила мене забрати їхній одяг. Але мені не сказали, до кого звернутися і кого спитати.

— Хвилиночку, — сказала дама на комутаторі і поставила мене в режим очікування.

Я слухав неперевершене виконання «Wonderwall» [38] Пісня британської рок-групи «Oasis». на панфлейті і думав про Рюнара Братлі. Це був кандидат, якого я колись відмовився порекомендувати на керівну посаду, при тому що кваліфікація у нього була найвища. І сам він був високий… Такий високий, що на останньому інтерв’ю поскаржився, що йому, мовляв, доводиться сидіти, скорчившись у три погибелі, у своєму «ферарі» — покупці, що — як зізнався він із легковажною посмішкою — насправді була дитячою примхою й ознакою кризи середнього віку і таке інше. І я тоді занотував: ВІДКРИТИЙ, ДОСИТЬ ВПЕВНЕНИЙ У СОБІ, НЕ БОЇТЬСЯ ВИДАТИСЯ ДУРНИМ. Інакше кажучи, усе йшло як по нотах. Якби далі він не зазначив: «Коли я впираюся головою в дах цієї машини, то заздрю…»

Він обірвав фразу, перевів очі з мене на одного з представників замовника і продовжував у тому дусі, що «ферарі» доведеться тепер замінити на якийсь «універсал» з повним приводом, який і дружині віддати не шкода. Усі за столом засміялися. Я теж. Хіба що обличчя, трохи смикнувшись, виказало, що я зумів закінчити фразу за нього: «…заздрю вам, що ви такий маленький». І що я не підпишу рекомендації. Тим паче що у нього немає нічого цікавого з предметів мистецтва.

— Вони лежать у судово-медичному відділенні Головного державного госпіталю, — знову пролунав голос дами з комутатора.

— Ой? — зобразив я простачка, намагаючись, утім, не перегравати. — А чому?

— Такий порядок, коли є підстави підозрювати кримінальну справу. Схоже, на машину наїхав той самий трейлер.

— Тоді зрозуміло, — сказав я. — Ось чому вони мене попросили допомогти із цією справою. Адже я сам живу в Осло, бачите, в чому річ.

Дама не відповіла. Я так і бачив її зведені до стелі очі й довгі свіжонаманікюрені нігті, що стукотять по столу.

Але я, звичайно, міг помилятися. Мисливцям за головами не обов’язково бути знавцями людей або вміти відчувати себе у чужій шкурі. Тому, хто хоче досягти висот у цій сфері, такі якості, як на мене, можуть тільки завадити.

— Чи не могли б ви повідомити там кому слід, у цьому судово-медичному відділенні, що я зараз до них приїду? — спитав я. — Рюнар Братлі мене звати.

Я відчував, як вона вагається. Коло її службових обов’язків явно не включало такої задачі. Службові обов’язки у всіх владних структурах полягають у тому, щоб робити якомога менше, повірте вже мені, я сам їх читав від палітурки до палітурки.

— Адже я тут жодним боком, просто допомогти погодився, — сказав я. — Та й хотілося б, щоб мене хтось прийняв і щоб скоріше із усім цим закінчити.

— Я спробую, — сказала вона.

Я поклав трубку і набрав другий номер. Там відповіли з п’ятого гудка.

— Слухаю? — Його голос прозвучав нетерпляче, майже роздратовано.

Я спробував зрозуміти за звуковим фоном, де він. У моєму будинку чи у себе в квартирі.

— Буу! — сказав я і поклав слухавку.

Тепер Клас Грааф занепокоїться.

Я не знав, що він збирається робити, але вже напевне увімкне свій GPS-трекер і перевірить, де на даний момент знаходиться воскреслий мрець.

Я повернувся і знову встав у прочинених дверях спальні. У темряві обриси тіла ледве вгадувалися під простирадлом. Я приглушив раптовий імпульс — роздягтися, ковзнути назад під простирадла і притиснутися до Лотте. Натомість мене охопило дивне відчуття — це трапилося не з Діаною, а зі мною самим. Я тихенько причинив двері спальні і вийшов. У під’їзді, як і вчора по дорозі сюди, мені не зустрівся ніхто, з ким би я міг привітатися. І коли я вийшов на вулицю, ніхто не відповів на мій ввічливий кивок, ніхто не поглянув на мене і не підтвердив факт мого існування хоч яким-небудь іншим способом. Бо до мене вже дійшло, що це за відчуття: мене більше немає.

Але час уже знову бути.

Головний державний госпіталь було розташовано на одному з численних пагорбів, що височіють над Осло. До нього тут містилася невеличка божевільня. Потім назву змінили на заклад для душевнохворих. Потім на психлікарню, потім на психіатричне відділення. І так щоразу, поки до останнього селюка не доходило, що нове слово означає те саме — божевілля. Особисто я ніколи не розумів суті такої словесної гри — хіба що ті, хто приймає такі рішення, вважають народ натовпом ідіотів, начинених упередженнями, яким треба по можливості морочити голову. І не те щоб вони дуже помиляються у цьому, — втім, я з полегшенням почув, як жінка за скляною перегородкою сказала: