Ю Несбё - Мисливці за головами

О другій годині чотирнадцять хвилин ялинки перестали хитатися, пил улігся, трейлер стояв із увімкненим мотором, а сонце продовжувало осявати землі Хедмарка.

О другій годині п’ятнадцять хвилин повз місце події проїхав перший автомобіль, водій якого, судячи з усього, нічого не помітив — хіба що трейлер, що стояв на бічній кам’янистій дорозі, та, можливо, звернув увагу на хрускіт битого скла під колесами. У всякому разі, він не помітив жодних ознак того, що внизу під деревами, на березі річки, лежить зім’ята перевернута поліцейська машина.

Усе це я знаю тому, що знаходився у позі, яка не лишала сумнівів стосовно того, що машина лежить догори дриґом і що від дороги її затуляють дерева, які ростуть уздовж річки. Точний час я приводжу, виходячи з того, що наручний годинник Сюндеда, що лежав і цокав просто переді мною, показував його вірно. Мені, принаймні, здається, що цей годинник належав Сюндеду — оскільки знаходився він на зап’ястку відірваної руки, що стирчала із шматка плащової тканини.

Вітерець доносив каніфольний запах горілих колодок і звук дизельного двигуна на неробочому ходу.

З безхмарного неба крізь крони пробивалося сонячне світло. Але наді мною ішов дощ. З бензину, мастила і крові. Звідусіль текло і крапало. Усі померли. У прищавого більше не було прищів. Точніше кажучи, взагалі обличчя. Те, що лишилося від Сюндеда, склалося навпіл, як картонна фігурка, але я бачив, як він дивиться на мене з-під власних ніг. Близнюки на вигляд здавалися цілими, але обидва не дихали. Сам я лишився живим цілком і повністю завдяки схильності членів родини Монсенів набирати таку вагу, яка перетворювала їх на відмінні подушки безпеки. Та ті ж тілеса, що врятували моє життя, ось-ось його віднімуть. Увесь корпус було зім’ято, і я висів на задньому сидінні вниз головою. Одна рука була вільна, але мене так щільно затисло між двома поліцейськими, що я не міг ані рухатися, ані дихати. Хоча мої органи сприйняття, на жаль, працювали чудово. Тож я бачив, як струменить бензин, відчував, як він затікає у штанину, тече по тілу і витікає з-під комірця. Чув трейлер нагорі, на дорозі — як він дирчить, кашляє і затинається в очікуванні. І я розумів, що там сидить він, Клас Грааф, і розмірковує, зважує. Дивиться на свій GPS-трекер — рухаюсь я чи ні. Він думав, може, все-таки варто сходити і пересвідчитися, що всі загинули. З іншого боку, непросто спуститися на дно урвища, а ще складніше вибратися звідти нагору. Та і хто міг би вижити після такого зіткнення?

Утім, набагато спокійніше спиться, коли напевне знаєш, коли бачив на власні очі…

Їдь, благав я. Їдь уже геть!

Бо найнеприємнішим у варіанті під назвою «на власні очі» було те, що я чітко уявляв собі його дії, коли він побачить мене, облитого бензином.

Геть! Геть же!

Дизельний двигун кудкудакав, ніби ведучи дискусію із самим собою.

Усе, що трапилося, постало тепер переді мною із вражаючою чіткістю. Грааф не підіймався на ґанок до Синдре О, щоб спитати його, де я, він і сам спостерігав це на своєму GPS-трекері з точністю до метра. Синдре просто прибрали, бо він бачив Граафа і його машину. А коли Грааф ішов стежинкою до того будиночка, я саме прямував до вбиральні, і, не знайшовши мене в хатинці, він знову поглянув на свій GPS-трекер. І, на своє глибоке здивування, побачив, що сигналу від мене немає. Бо передавачі у моєму волоссі було занурено у лайно, ті передавачі «ХОТЕ», котрим, як відомо, не вистачає потужності, щоб пробити навіть шар пилу. Мені, бовдуру, незаслужено поталанило.

Грааф відправив собаку мене шукати, а сам чекав. Як і раніше, жодних сигналів. Бо засохле лайно продовжувало блокувати сигнал передавачів увесь той час, поки я заходив до сараю, відвідував мертвого Синдре О і їхав на тракторі.

І тільки серед ночі GPS-трекер Граафа раптом знову почав приймати сигнали. В ту мить я лежав на ношах у лікарняному душі, і мені відмивали волосся від лайна. І Грааф сів у машину й на світанку прибув у лікарню. Бог знає, як він викрав цей трейлер, але, у будь-якому випадку, і цього разу у них не було жодних проблем з тим, щоб знову знайти мене, недоумкувате базікало Брауна, який сам буквально напрошувався на те, щоб його знайшли.

Пальці відірваної руки Сюндеда продовжували стискати ручку б’ютікейса. Годинник на зап’ястку цокав. Шістнадцять на третю. За хвилину я знепритомнію. За дві задихнусь. Визначайся, Граафе.

І він визначився.

Трейлер голосно ригнув. Оберти знизилися. Бісів голландець вимикає запалювання, він іде сюди!