Ю Несбё - Мисливці за головами

Надувними бульбашками…

Моя вільна рука, що теліпалася, потягнулася до б’ютікейса. Пальці, що німіли, розчепили на його ручці пальці Сюндеда і відчинили його. Бензин стікав по мені і крапав усередину саквояжа, та я все копирсався там, витягнув сорочку, пару шкарпеток, труси і несесер. Ось і все. Я відкрив несесер тією ж вільною рукою і викинув увесь його вміст назовні. Зубна паста. Електробритва, пластир, шампунь, прозорий пластиковий пакет, який, вочевидь, знадобився Сюндеду на контролі в аеропорту, вазелін… ось! Ножиці, гостра маленька штучка з трохи загнутими кінцями, якій дехто з тих чи інших причин надає перевагу перед сучасними щипчиками для підстригання нігтів.

Я водив рукою по одному з близнюків, по пузу, по грудях у пошуках блискавки чи ґудзиків. Але я вже втрачав свідомість, пальці не бажали ані виконувати команди, що віддавав мозок, ні надсилати йому назад інформацію. Тож я схопив ножиці і провів гострим краєм по пузу… гм, будемо вважати, що це був Ендріде. Нейлонова тканина з тріском полегшення розійшлася в різні боки, випустивши назовні живіт, затиснутий у блакитну поліцейську сорочку. Я одним рухом розпоров сорочку, і сало, вкрите волохатою синюшною шкірою, вилізло назовні. Тут я перелякався. Та думка про можливу винагороду — можливість жити, дихати — потіснила решту думок, і, замахнувшись щосили ножицями, я встромив їх у його живіт просто над пупком. Витягнув їх. Нічого не відбулося.

Дивно. У животі була дірка, але з неї нічого не виходило, нічого такого, що, як я сподівався, зменшило б тиск на мене. Бульбашка лишалася такою ж напнутою.

Я знову штрикнув ножицями. Ще одна дірка. Ще одна безводна криниця.

Я штрикав ножицями, як навіжений. Чирк, чирк. Жодного результату.

Та з чого ж їх зроблено, цих бісових близнюків? Що там — один суцільний жир? І мене придушить ця гора сала?

Ще одна машина проїхала по шосе. Я спробував закричати, але повітря мені не вистачило.

З останніх сил я встромив ножиці в це черево, але цього разу не витяг, просто не зміг. За мить я спробував ними рухати. Розвів великий і вказівний пальці і з’єднав знов. Розрізав щось всередині. Це виявилося на диво легко. І тут щось відбулося. Цівка крові витекла з дірки у нижній частині живота, затекла під одяг, з’явилася знову на неголеній шиї, потекла підборіддям, через губи і зникла у ніздрі. Я продовжував різати. Тепер уже несамовито. Виявляється, людина насправді неміцна істота — вона легко розпорюється і розпливається в боки, як у телесюжетах про розчинення китової туші. І все це одними маленькими ножицями!

Я не зупинявся, доки на животі не утворився розріз від талії до ребер. Але маса з крові і нутрощів, усупереч моїм сподіванням, лишилася на місці, а не вивалилася назовні. Рука раптом оніміла, я випустив ножиці, і знайоме відчуття тунелю, що звужується, повернулося. На іншому кінці тунелю я бачив стелю машини. Сірувату, в шахову клітинку. Навколо мене лежали розкидані фігури. Я здався. Заплющив очі. Чудово це було — здатися! Я відчув, як сила ваги тягне мене додолу, вниз головою, як немовля з утроби, я маю пробитися, вирватися, смерть — це нове народження. Тепер я навіть відчував перейми, плоть, що стискає мене, ритмічно здригаючись. Побачив білу королеву. Почув звук — це навколоплідні води вихлюпнулися на підлогу.

І цей запах.

Господи, цей запах!

Я народився, і моє нове життя почалося падінням, ударом по голові і суцільною темрявою.

Суцільна темрява.

Кисень?

Світло.

Я розплющив очі. Я лежав на спині і бачив над собою заднє сидіння, де я щойно сидів, затиснутий між близнюками. Лежав я, отже, на стелі машини — на шаховій дошці. І дихав. Смерділо смертю, людськими нутрощами. Я озирнувся. Було схоже на бойню, на ковбасний цех. Та примітно те, що замість того, аби повестися так, як властиво моїй натурі — витіснити, притлумити, втекти, — моя свідомість начебто розширилась, аби вмістити всю повноту вражень, отримуваних органами чуттів. Я вирішив бути тут і зараз. Я жадібно вдихав запах. Я дивився. Я слухав. Збирав фігури з підлоги. Ставив кожну на своє місце на дошці, одну за одною. Останньою я підняв повалену білу королеву. Оглянув її. І поставив навпроти чорного короля.

Я сидів у зіжмаканій машині, втупившись в електробритву. Білу королеву повалено. Ту, за допомогою якої я поставив шах і мат моєму батькові, моєму минулому й усьому колишньому життю. Ту, яка сказала, що кохає мене, — і я тоді заприсягся, що якась частка мене однаково кохатиме її тільки за те, що вона це сказала, хай це навіть виявиться брехнею. Ту, яку я називав своєю кращою половиною, бо насправді вважав її одним з моїх двох Янусових облич, моєю доброю частиною. Але я помилився. Я ненавидів її. Ні, навіть не так: Діани Стром-Еліассен для мене більше не існувало. І тим не менш я продовжував нерухомо сидіти у зіжмаканій машині з електробритвою у руці і єдиною думкою в голові.