Ю Несбё - Мисливці за головами

— Що за місце?

— Будиночок у горах, який я зняв. На кшталт того, де я сподівався знайти тебе вчора ввечері. Тільки з більш симпатичним і менш цікавим хазяїном.

— І там би мене…

— Умовили.

— Яким чином?

— Сам знаєш. Людину можна спокусити. Пристрашити, якщо треба.

— Тортурами?

— У тортурів є свої переваги, але, по-перше, я ненавиджу заподіювати фізичні страждання іншим людям. А по-друге, на певному етапі тортури набагато менш ефективні, ніж зазвичай вважають. Тож ні, тортурів було б не так уже й багато. Рівно стільки, щоб дати тобі їх як слід відчути, щоб пробудити той страх фізичного болю, який ми усі носимо в собі. Саме страх, а не біль, робить людину покірнішою. Тому серйозні професійні спеціалісти по веденню допитів не йдуть далі легких, асоціативних тортурів… — Він вишкірився. — У всякому разі, якщо вірити посібникам ЦРУ Вони кращі, ніж у ФБР, — адже ти користуєшся посібниками ФБР, чи не так, Роджере?

Я відчув, як шия змокла від поту під пов’язкою.

— А чого саме ти хотів досягти?

— Щоб ти склав і підписав рекомендацію — таку, як нам потрібно. Ми вже навіть хотіли наклеїти марки і надіслати її тобі поштою.

— А якби я відмовився? Нові тортури?

— Ми не звірі, Роджере. Якби ти відмовився, то ми б просто залишили тебе там. Поки «Альфа» не призначила б на твоє місце когось із твоїх колег. Скажімо, Фердинанда, здається, так його звуть.

— Ферді, — суворо відізвався я.

— Точно. І він, як мені здалося, налаштований цілком позитивно. Як і правління, і менеджер з громадських комунікацій. Виходить, їхня думка теж не збігається з твоєю, Роджере? Ти ж погодишся, що єдине, що могло мені серйозно завадити, — це негативний відгук, причому від самого Роджера Брауна. Як бачиш, ми не мали жодних підстав завдавати тобі шкоди.

— Брешеш, — сказав я.

— Та невже?

— Ти не збирався лишати мене в живих. Як ти міг відпустити мене, ризикуючи тим, що я можу тебе викрити?

— Я зробив би тобі заманливу пропозицію. Вічне життя за вічне мовчання.

— Скривджені чоловіки — ненадійні контрагенти, Граафе. І тобі це відомо.

Грааф провів дулом пістолета по підборіддю.

— Напевне. Так, ти маєш рацію. Ми справді хотіли тебе прибрати. Та принаймні так звучав план, який я виклав Діані. І вона мені повірила.

— Бо хотіла вірити.

— Естрогени взагалі затьмарюють розум, Роджере.

Я вже не знав, що мені ще сказати… І ніхто ж не зайде, хоч би одна наволоч…

— Я знайшов табличку «Прохання не турбувати» у тій самій шафці, що й цей халат, — сказав Грааф, ніби прочитавши мої думки. — Вочевидь, лікарі вішають їх на двері із зовнішнього боку, коли ведуть огляд пацієнтів.

Дуло тепер вказувало на мене, і я бачив палець на спусковому гачку. Грааф не підняв пістолет, — напевне, вистрелить зі стегна, як з нереальною влучністю стріляв Джеймс Кегні в гангстерських фільмах сорокових і п’ятдесятих. До того ж, щось мені підказувало, що Клас Грааф як стрілок теж нереально влучний.

— Мені це видалося доцільним, — сказав Грааф, трохи звузивши очі в очікуванні звуку пострілу. — Хай там як, та смерть — справа дуже особиста, адже так?

Я заплющив очі. Я не помилявся від самого початку: я в раю.

— Прошу пробачення, лікарю!

Голос відлунням відбився од стін.

Я розплющив очі. І побачив трьох чоловіків, що стояли позаду Граафа, просто навпроти дверей, що зачинялися за ними.

— Ми з поліції, — промовив той самий голос, що належав одному з трьох, одягнутому в цивільне. — Сталося вбивство, тож, на жаль, нам довелося увійти, незважаючи на табличку на дверях.

Я помітив, що мій янгол-охоронець чимось схожий на згадуваного раніше Джеймса Кегні. А можливо, це враження створювалося його сірим плащем. Або ліками, якими мене накачали, бо двоє його колег у чорній поліцейській формі із клітчастими нашивками, що відбивають світло (і викликають у пам’яті дитячі комбінезончики), виглядали так само нереально: схожі, як дві краплі води, гладкі, як поросята, і високі, як вежі.

Грааф застиг, оскаженіло дивлячись на мене, але не обертаючись. Пістолет, який поліцейським не було видно, й досі вказував на мене.

— Сподіваюся, лікарю, ми не дуже вам заважаємо з нашим невеличким убивством? — знову заговорив той, у цивільному, не намагаючись приховати роздратування від того, що людина у білому халаті цілком його ігнорує.

— Аж ніяк, — сказав Грааф, продовжуючи стояти до них спиною. — Ми з пацієнтом якраз закінчили.

Він відвів полу халата і сховав пістолет у кишеню штанів.