Ю Несбё - Мисливці за головами

Я прокинувся о восьмій і поснідав на самоті. Як для людини з нечистою совістю, Діана спала досить міцно. Сам я зумів увірвати собі щонайбільше пару годин. За чверть до дев’ятої я спустився в гараж і зачинився ізсередини. З відчиненого вікна по сусідству лунав важкий рок, і я упізнав «Турбонегер» — не за музикою, а за англійською вимовою. Світло на стелі увімкнулося автоматично й освітило мій «вольво-880», який велично, проте віддано очікував свого володаря. Я схопився за ручку й одразу ж відскочив. На передньому сидінні сиділа людина! Коли минув перший переляк, я роздивився довге, як лопать весла, обличчя Уве Чикерюда. Далося, вочевидь, взнаки нічне навантаження за останню добу, бо Уве сидів там із заплющеними очима і відкритим ротом. І спав він, певно, міцно, бо коли я відчинив дверцята, він і досі не реагував. Тоді я гаркнув голосом, відпрацьованим на тримісячних сержантських курсах, які закінчив усупереч батьковій волі: «Доброго ранку, Чикерюд!» У нього навіть повіки не ворухнулися. Я вже зробив вдих, щоб зіграти побудку, коли побачив, що оббивку на стелі відкрито і звідти стирчить край картини Рубенса. Раптовий холодок, як ніби легенька хмарка закрила весняне сонце, змусив мене здригнутися. І замість того, щоб і далі видавати усілякі звуки, я взяв його за плече і трохи струснув. Досі жодної реакції.

Я струснув сильніше. Його голова безвільно метлялася туди-сюди.

Я взявся великим і вказівним пальцями за те місце на шиї, де, як я вважав, проходить артерія, але не міг зрозуміти, що я відчуваю — його пульс чи відгомін калатань мого власного серця. Та Уве був холодний. Надто холодний, адже такого не може бути? Пальцями, що тремтіли, я підняв йому повіки. Й одразу все стало зрозумілим. Я рефлекторно відстрибнув, коли на мене мертво витріщилися його чорні зіниці.

Я завжди вважав себе людиною, здатною міркувати логічно у критичній ситуації, людиною, якій не властиво впадати у паніку. Напевне, тому, що у мене в житті практично не виникало ситуацій, критичних настільки, щоб вони могли викликати паніку. Якщо не враховувати того разу, коли Діана завагітніла, — тоді я піддався-таки певній паніці. Тож насправді я, напевне, панікер. У всякому разі, тепер про себе заявили різноманітні малораціональні думки. Що машину не завадило б помити. Що цю сорочку — з вишитим логотипом Діора — Уве Чикерюд, напевне, купив, коли їздив у відпустку в Таїланд. І що «Турбонегер» насправді є тим, чого про них ніхто не скаже, — а саме група сумирних і старанних зубрил. Та я розумів, до чого все це йшло — до того, що я втрачаю контроль над ситуацією, і тут я замружив очі і прогнав до дідька цю думку. Потім я знову розплющив очі, і, маю зізнатися, в ту мить я намагався принадити хоча б крихітну надію. Та ні ж бо, реальність лишилася такою самою, труп Уве Чикерюда нікуди не подівся.

Перший висновок був простим: Уве Чикерюда слід позбавитися. Якщо хтось знайде його тут, то випливе на світ і все інше. Я рішуче підштовхнув Чикерюда до керма, нахилився над ним ззаду і потяг назовні. Уве виявився важким, а руки його задралися, ніби він намагався вирватися з моєї хватки. Я знову підняв його і перехопив, але все повторилося — його долоні здійнялися до мого обличчя, а палець навіть зачепив куточок рота. Відчувши, як обгризений ніготь шарпнув мого язика, я почав відчайдушно плюватися, та гіркий нікотиновий присмак у роті однаково лишився. Я опустив його на підлогу, відкрив багажник, але коли спробував затягти його туди, то у мене в руках зосталися його куртка і сорочка, а сам він лишився сидіти на цементній підлозі. Вилаявшись, я схопився однією рукою за ремінь на його штанях, рвонув і закинув його головою вперед у моє багажне відділення місткістю чотириста вісімдесят літрів. Голова глухо вдарилася об дно багажника. Я зачинив кришку й обтрусив долоню об долоню, як людина, що вправно виконала фізичну роботу.

Потім я знов підійшов до водійського місця. Жодних слідів крові на накидці з дерев’яних намистинок, якими вкривають сидіння водії усього світу. І від чого ж тоді помер Уве, чорт забирай? Від інфаркту? Чи інсульту? Від передозу якою-небудь гидотою? Зрозумівши, що непрофесійна діагностика зараз — лише марне витрачання часу, я усівся за кермо і відчув, що дерев’яні кульки сидіння ще, як не смішно, теплі. Ця накидка була єдиним, що я отримав у спадок від батька, він користувався нею через геморой, а я — щоб уникнути цієї погані, до якої мав генетичну схильність. Раптовий біль у сідниці змусив мене смикнутися так, що я боляче вдарився коліном об кермо. Я виліз із машини. Біль зник, це, безсумнівно, був укус комахи. Я нахилився над сидінням, але приглушене світло у салоні нічого не дозволяло розгледіти. Можливо, я сів на напівдохлу осу, що потім відповзла? Але для ос уже начебто запізно. Щось блиснуло між дерев’яних кульок. Я нахилився нижче. Із сидіння стирчало тонке, ледь помітне вістря. Трапляється, що мозок спрацьовує швидше, ніж отримує необхідні відомості. Тільки цим можна було пояснити непевне передчуття, від якого серце ледь не вискочило з грудей, перш ніж я підняв накидку і зрозумів, що під нею лежить.