Ю Несбё - Мисливці за головами

Ні. Усе-таки недостатньо професійно. Бо їй виявилося складно це проковтнути. Я бачив, як у неї відвисла щелепа.

— Ти жартуєш, коханий. Він такий чудовий. Адже ти сам казав…

— Я помилився.

— Помилився? — Я із задоволенням почув пронизливі нотки в її голосі. — Господи, та що ж ти маєш на увазі?

— Грааф — іноземець. Він нижчий за метр вісімдесят. І страждає на певний розлад особистості.

— Нижче за метр вісімдесят? Господи, Роджере, але ж ти сам нижче за метр сімдесят. Це у тебе розлад особистості.

Удар виявився влучним. Не у тому, що стосується розладу моєї особистості, хоча в цьому вона, певна річ, має рацію. Я зібрався — голос не повинен тремтіти:

— А в чому річ, Діано, чому така бурхлива реакція? Я теж покладав надії на Класа Граафа, але ж часто й густо трапляється, що людина розчаровує нас, не виправдовуючи сподівань.

— Але… але ти помилився. Невже ти не розумієш? Він саме той, хто потрібен!

Я повернувся до неї, намагаючись зобразити зверхню посмішку.

— Слухай, Діано, я один з найкращих професіоналів у своїй справі. Це я оцінюю людей і вирішую. Трапляється, що я помиляюся з оцінками у приватному житті…

Я помітив, як її обличчя трохи ворухнулося.

— Але ніколи — по роботі. Ніколи.

Вона мовчала.

— Я страшенно втомився, — сказав я. — Погано спав минулої ночі. На добраніч.

Лежачи у ліжку, я чув її кроки нагорі. Невгамовні, туди-сюди. Голосу я не чув, але знав, що вона зазвичай так ходить, коли розмовляє по мобільному. Тут мені подумалося, що цим ми відрізняємося від покоління, що виросло при бездротовому зв’язку, ходимо, розмовляючи по телефону, наче досі перебуваючи у захваті від того, що це можливо. Я десь читав, що сучасні люди витрачають часу на спілкування у шість разів більше, ніж наші діди. Тож ми спілкуємося більше, але чи краще? Чому я, наприклад, не сказав Діані відверто: мені, відомо, що вони були вдвох з Класом Граафом у його квартирі. Чи не тому, що я знав, що вона не зможе до пуття нічого пояснити, а я однаково залишуся наодинці зі своїми здогадками та припущеннями. Вона може, наприклад, сказати, що це була випадкова зустріч, помилка, та я тим не менш знатиму, що це не так. Жодна жінка не маніпулюватиме чоловіком, щоб той влаштував на високооплачувану посаду чоловіка, з яким у неї був лише швидкоплинний зв’язок.

Та у мене були, звичайно, й інші причини замовчувати те, що я знав. Поки я роблю вигляд, що нічого не знаю про Діану та Граафа, ніхто не зможе докоряти мені тим, що я оцінюю його не за професійними якостями і, замість того щоб передоручити це призначення Фердинанду, сам займаюся своєю маленькою нікчемною помстою. До того ж, питання ще у тому, як пояснити, що навело мене на підозри. У будь-якому разі, я зовсім не збирався відкривати Діані те, що я крадій і регулярно вдираюся у чужі квартири.

Я повернувся на інший бік і слухав, як її підбори-шпильки безперервно вистукують свою монотонну, незрозумілу морзянку — вниз. Мені хотілося спати. Хотілося бачити сни. Хотілося геть звідси. А потім прокинутися й усе забути. Бо насправді саме це — головна причина, чому я їй нічого не сказав. Поки слово не вимовлено вголос, лишається ще хоч якась можливість його забути. Взяти й заснути і бачити сни, а прокинувшись, зрозуміти, що все зникло, стало абстракцією, сценою із чогось, що є тільки у тебе в голові, на кшталт тих зрадницьких думок і фантазій, які є щоденною зрадою у будь-якому, навіть всеосяжному коханні.

Тут я подумав, що коли вона розмовляє по телефону, то, певно, обзавелася новою трубкою. І наявність цього нового телефону стане конкретним, простим, незаперечним доказом — те, що трапилося, не було сном. Коли вона нарешті прийшла до спальні і роздяглася, я удав, що сплю, але у блідій смужці місячного сяйва, що сочилося крізь гардини, я зумів розгледіти, як вона відімкнула мобільний, перш ніж сховати його у кишеню штанів. І що телефон був той самий. Чорний «Прада». Отже, можливо, це тільки сон. Я відчував, як дрімота долає мене, як я поринаю у неї дедалі глибше. Чи, можливо, вона купила такий самий. Занурення припинилося. Чи, можливо, він знайшов її телефон, і вони зустрілися знов. Я встав, розбивши поверхню дрімоти, що набігала, і розуміючи, що цієї ночі я вже не засну.

Близько півночі я досі лежав не зімкнувши очей і крізь відчинене вікно нібито почув слабкий звук, що донісся знизу, із гаража, — можливо, це Уве приїхав за Рубенсом. Та як не напружував слух, я так і не почув, як він виїхав. Напевне, я все-таки заснув. Мені снився світ на дні моря. Щасливі усміхнені чоловіки, мовчазні жінки і діти, що випускали з рота туркотливі словесні бульбашки. Нічого не віщувало того страхіття, яке очікувало мене по інший бік цього сну.