Ю Несбё - Мисливці за головами

«Полювання на калідонського вепра».

Здавалося, світло пробивається з-під нижніх, майже чотирьохсотлітніх, шарів фарби — Діана називала це світлотінню.

Картина справляла майже фізичне враження, затягала всередину, як магніт, — це було схоже на зустріч із харизматичною особистістю, яку знав до того тільки з фотографій та розповідей. Але ця краса заскочила мене зненацька. Палітра, щоправда, була мені знайомою з його більш відомих, пізніше створених картин, які я бачив у Діаниному альбомі, — «Полювання на левів», «Полювання на гіпопотама і крокодила», «Полювання на тигрів і левів». У книзі, яку я читав учора, ще зазначалося, що це полотно — перша картина Рубенса із мисливським сюжетом — є джерелом його наступних шедеврів. Лютого калідонського вепра було наслано богинею Артемідою на околиці міста Калідона за неповагу місцевих жителів. Але найкращому у Калідоні мисливцеві, смертному юнакові Мелеагру, вдалося врешті-решт заколоти чудовисько списом. Я дивився на Мелеагра, на його оголене мускулясте тіло, на його обличчя, сповнене гніву, яке щось віддалено нагадувало мені, на спис, готовий проштрикнути тіло звіра. Так напружено і водночас урочисто! Так оголено і водночас таємничо! Так просто. І так безцінно.

Я зняв картину, виніс на кухню і поклав на стіл. Під старовинною рамою, як я і здогадувався, знаходився підрамник, до якого кріпилося полотно. Я дістав два найпростіших і найнеобхідніших інструменти, які взяв із собою: шило і кусачки. Відкусив майже усі гвіздки, окрім тих, що знадобляться мені знов, витягнув їх, звільнив підрамник і за допомогою шила почав розхитувати штифти у пазах. Порався я довше, ніж завжди, все-таки Уве має рацію щодо дрібної моторики. Але за двадцять хвилин копія вже була у мене в рамі, а оригінал у теці.

Я повісив картину на місце, зачинив за собою двері, перевірив, чи не залишив слідів, і вийшов з кухні, стискаючи папку у спітнілій руці.

Проходячи вітальнею, я кинув погляд у вікно і побачив крону дерев, наполовину обірвану вітром. Вогняно-червоне листя, що не встигло облетіти, підсвічувалося косими променями сонця, яке пробивалося крізь хмари, так, що здавалося, гілки охоплено полум’ям. Рубенс. Фарби. Це його колорит.

Це була магічна мить. Мить перемоги. Мить перевтілення. Така мить, коли виразно бачиш, як рішення, котрі здавалися такими складними, раптом виявляються очевидними. Я хочу стати батьком, я збирався сказати їй це ввечері, але відчув це саме зараз. Тут і тепер, на місці злочину, з Рубенсом під пахвою і цим чудовим величним деревом перед очима. Ось мить, яку варто було б увічнити в бронзі, — як пам’ять, як вічний сувенір, що належить нам із Діаною, щоб інколи діставати його у дощові дні. Це рішення, подумає вона, незаплямована, було прийнято у мить просвітлення і без будь-якої іншої причини, окрім любові до неї і наших майбутніх дітей. І тільки я, лев, голова прайду, знатиму сувору правду: що горло зебри було перегризено після стрибка їй на зашийок, що пагорб було залито кров’ю заради них, моїх невинних левенят. Так, саме так зміцниться наше кохання. Я дістав мобільних, зняв рукавичку і набрав її номер телефону. Я намагався сформулювати фразу, поки очікував з’єднання. «Люба, я хочу подарувати тобі дитину…» Або «Кохана, дозволь мені подарувати тобі…»

І тут пролунав акорд Gllsus4 Джона Леннона: «It’s been a hard day’s night…» [16] «Це була ніч після важкого дня…» (Англ.)

Що правда, то правда. Я схвильовано посміхався.

Аж поки до мене не дійшло.

Адже я чую це тут!

Нісенітниця якась.

Я опустив слухавку.

І вдалині, але досить чітко, почув, як «Бітлз» починають грати «А Hard Day’s Night». Її рингтон.

Мої ноги, немов залиті бетоном, застигли на крафт-папері, що вкривав підлогу.

Ось вони почали рухатися на звук, поки серце стукало важко і повільно, як б’ють у литаври. Звук лунав з-за дверей, трохи прочинених у коридор із внутрішнього боку парадних кімнат.

Я відчинив двері.

Це була спальня.

Ліжко посеред кімнати було охайно складене, але ним явно користувалися.

У ногах лежала валіза, а збоку стояв стілець, на спинці якого висів якийсь одяг. З незачиненої шафи визирав костюм на вішалці. Той самий, у якому Клас Грааф був на інтерв’ю. Десь тут, у спальні, співали у два голоси Леннон і Маккартні — з тою енергетикою, якої на більш пізніх дисках уже ніколи не було. Я озирнувся. Став на коліна. Нахилився. І побачив його. Телефон від «Прада» лежав під ліжком. Мабуть, випав з кишені її штанів. Можливо, коли він їх з неї зривав. А вона не почала шукати його, поки… поки…