Ю Несбё - Мисливці за головами

Раніше Уве користувався для своїх ґетеборзьких рейсів моєю машиною. Я сам жодного разу не розмовляв з перекупником, тож, сподіваюсь, з усіх, хто є у цій справі, він знайомий лише з Уве. Саме це мені й було потрібно — якомога менше точок дотику, якомога менше тих, хто в якусь мить зможе вказати на мене пальцем. Злочинців рано чи пізно піймають, і тоді я мушу бути від них якнайдалі. Саме тому я ніколи не зустрічався з Уве Чикерюдом на людях і тому телефонував йому тільки з автомата — не хочу, щоб якийсь з моїх номерів фігурував у роздруківці його телефонних дзвінків, коли Уве заарештують. Поділ грошей і стратегічне планування відбувалися далеко від Осло — у лісній хатинці в околицях Елверума. Уве знімав його в одного самотнього фермера, і ми завжди приїздили туди кожен на своїй машині.

Так ось дорогою до цієї хатинки до мене і дійшло, на який ризик я наражаюся, коли Уве на моїй машині відвозить картини у Ґетеборг. Я саме проїхав радар, коли помітив його майже тридцятилітній «мерседес», чорний і солідний «280SE», припаркований поряд із поліцейською машиною. Тут до мене і дійшло, що Уве Чикерюд — один із тих незграбних водіїв, які просто не в змозі дотримуватися швидкісного режиму. Свого часу я втовкмачив йому, щоб він завжди прибирав мою електронну платіжну картку з вітрового скла, коли їде на моєму «вольво» в Ґетеборг: якщо проїжджати пункт збору грошей за платіжною карткою, вона щоразу фіксується, а мені немає жодної радості пояснювати потім поліції, з якої це такої причини я декілька разів на рік їжджу туди-сюди трасою Е-6 вночі. Але побачивши Уве на пункті контролю швидкості, я зрозумів, у чому найбільший ризик: у тому, що поліція зупинить злісного порушника і свого давнього знайомого Уве Чикерюда дорогою до Ґетеборга і стане вивідувати, що ж це він робить у машині респектабельного цього, як його, а, хедхантера, Роджера Брауна. Нічого хорошого з цього не вийде. Бо результат зустрічі Уве Чикерюда з Інбау, Рейдом і Баклі може бути тільки один.

Мені привиділись якісь рухи в темряві біля гаража.

Завтра — день Д. Дивовижний день. Довгий день. День днів.

Бо якщо все піде за планом, це буде останній удар. Я досягну мети, звільнюся і зав’яжу із цією справою.

Місто внизу піді мною багатообіцяюче блимало вогниками.

Лотте відповіла після п’ятого гудка:

— Роджере?

Обережно, з осторогою.

Наче це вона мене розбудила, а не навпаки.

Я поклав слухавку.

І одним духом допив решту віскі.

Я прокинувся із жахливим головним болем.

Піднявшись на лікті, я побачив на першому плані апетитні Діанині сіднички, — вона порпалася у сумці і кишенях одягу, який вдягала вчора.

— Ти щось загубила? — спитав я.

— Доброго ранку, коханий, — сказала вона, але я зрозумів, що її ранок був не таким уже й добрим. Що ж, у цьому вона не самотня.

Я виліз з ліжка і поплівся до ванної. Побачив себе у дзеркалі і зрозумів, що майбутній день мусить бути кращим за ранок, мусить — хоч помри. Зобов’язаний бути кращим. І буде. Я відкрутив кран душу і стояв під крижаними струменями, було чутно, як Діана тихо лається у спальні.

— «And it’s gonna be… — фальшиво виспівував я усупереч всьому, — PERFECT!» [15] «І це буде… ПРЕЧУДОВО!» (Англ.) Можливо, перифраз рефрену пісні «Perfect day» з репертуару Клея Ейкена: «It’s gonna be a perfect day!» — «Це буде чудовий день!»

— Все, тікаю! — гукнула Діана. — Кохаю тебе.

— І я тебе кохаю, — крикнув у відповідь я, але не був певен, що вона почула, оскільки саме у цю мить двері за нею зачинилися.

О десятій я вже сидів в офісі, намагаючись зосередитися. Свою голову я відчував як прозорого пульсуючого пуголовка. Я відзначив, що Фердинанд уже кілька хвилин розкриває рота і по-всякому ворушить губами, вочевидь промовляючи якісь слова різної міри цікавості. І що потім він, не закривши рота, припинив ворушити губами, а замість того утупився в мене поглядом, який я розтлумачив як очікування моєї відповіді.

— Повтори питання, — сказав я.

— Я кажу, що я проводжу заключне інтерв’ю з Граафом і замовником, але ти мусиш мені спочатку трохи розповісти про «Патфайндер». Мені треба хоч щось знати, аби не виглядати такою вже блондинкою! — І тут його голос перетворився на недоумкуватий фальцет.

Я зітхнув:

— Вони виробляють крихітні, майже невидимі передавачі, які можна прикріпити на людину, щоб потім її можна було знайти за допомогою приймача, підключеного до найпросунутішої системи GPS. Пріоритетне використання супутників, співвласниками яких вони є, і так далі. Передові технології, тобто ці «патфайндери» — кандидат на поглинення. Почитай їхній річний звіт. Щось іще?