Ю Несбё - Мисливці за головами

Удалині гуркотів грім, схожий на розгонистий низький сміх. Упали перші краплі дощу, і підошви моїх туфель весело застукотіли бруківкою на бігу.

Була шоста вечора, дощ скінчився, і небо на заході над Осло-фіордом було вкрите золотим серпанком. Я завів «вольво» у гараж, вимкнув двигун, зачекав. Коли двері за мною опустилися, я ввімкнув світло у салоні, відкрив чорну теку і дістав сьогоднішню здобич. «Брошка». Єва Мудоччі.

Я дозволив погляду ковзнути її обличчям. Мунк, напевне, був у неї закоханий, інакше не зміг би намалювати її такою. Схожою на Лотте. Вловити мовчазний біль, тихе божевілля. Я вилаявся собі під ніс і важко, зі свистом втягнув повітря через передні зуби. А потім відтягнув оббивку подвійної стелі над головою. Це був мій власний винахід для того, щоб ховати картини, перетинаючи з ними кордон. Я тільки звільнив передній край даху салону, як висловлюються автомобілісти, — його притискала верхня частина облямівки вітрового скла. Потім я приклеїв до зворотного боку дві стрічки-липучки й, акуратно надрізавши оббивку навколо освітлювального плафона, отримав пречудову схованку. Проблема транспортування великих картин, особливо старих пересохлих полотен, у тому, що везти їх треба горизонтально, у розкладеному стані, не скручуючи, інакше живописний шар може потріскатися і картину буде зіпсовано. Перевезення потребує місця, а вантаж надто помітний. Але на чотирьох квадратних метрах стелі вистачало місця для найбільших картин, і їх було чудово сховано від запопадливих митників із собаками, які, на щастя, не мали нюху на фарбу і лак.

Я запхав Єву Мудоччі під оббивку, закріпив дах салону липучками, вийшов з машини і попрямував до будинку.

На холодильнику було причеплено записку від Діани, що вона пішла на зустріч зі своєю подругою, Катріне, і повернеться близько півночі. Лишалося іще шість годин. Я відкрив пляшку «Сан-Мігеля», сів за стіл біля вікна і почав чекати. Потім приніс наступну пляшку, згадавши раптом фразу з книги Юхана Фалькбергета, [13] Юхан Фалькбергет (псевдонім Юхана Петтера Ліллебаккена) — норвезький письменник, роман якого «Четверта нічна варта» (1923) розповідає про життя гірників. яку мені читала Діана, коли я хворів свинкою. «Всі ми п’ємо, бо всі є спраглими». Я лежав тоді у ліжку з температурою, боліли щоки і вуха, і я був схожий на спітнілу рибу-фугу, але лікар глянув на термометр і сказав: «Нічого страшного». Та воно й не відчувалося як страшне. Тільки коли Діана натиснула на нього, він знехотя вимовив такі жахливі слова, як менінгіт та орхіт, і ще менш охоче пояснив — запалення мозкових оболонок та запалення яєчок. Але одразу ж додав, що це «в даному випадку вкрай малоймовірно».

Діана читала мені вголос і клала на чоло холодні компреси. Книга була «Четверта нічна варта», а оскільки мені було більше нічим зайняти свій мозок, якому загрожувало запалення оболонок, то слухав я дуже уважно. Особливо мені запам’яталися два моменти. По-перше, це пастор Сигізмунд, що прощав пияка словами: «Всі ми п’ємо, бо всі є спраглими». Напевне, тому, що я знаходив розраду у такому погляді на людину: така твоя природа, і це чудово.

По-друге — це цитата з приміток Понтоппідана, [14] Понтоппідан Хенрік — датський письменник-романіст, лауреат Нобелівської премії у галузі літератури (1917). де він стверджує, що одна людина може занапастити душу іншої, може заразити її, затягнути із собою у гріх так глибоко, що її вже не врятувати. У цьому я вже аж ніяк не знаходив розради. І страх забруднити крила янгола стримував мене від того, щоб розповісти Діані про те, чим я займався для отримання додаткового заробітку.

Шість діб вона не відходила від мене, і для мене це було і щастям, і мукою. Позаяк я знав, що ніколи не зробив би цього для неї, принаймні не у разі свинки. Тож коли я нарешті спитав її, навіщо вона це робить, це була просто цікавість. Її відповідь була простою:

— Тому що я кохаю тебе.

— Але ж це лише свинка.

— Можливо, у мене більше не буде нагоди показати тобі це. Адже ти здоровий.

Здавалося, вона виправдовується.

А наступного дня я спокійнісінько встав з ліжка і вирушив на інтерв’ю у рекрутингову компанію під назвою «Альфа», де пояснив, що вони будуть ідіотами, якщо не візьмуть мене. І я знаю, чому я переконував їх із такою непохитною самовпевненістю. Бо ніщо не змусить чоловіка вирости над собою більше, ніж признання жінки в тому, що вона його кохає. І хай навіть вона при цьому бреше, якоюсь частинкою своєї душі він буде їй вдячний, буде хоча б крапельку кохати її у відповідь.