Ю Несбё - Мисливці за головами

— Та читав я його! Усе, що стосується їхнього продукту, — повито млою невідомості. До того ж цей Клас Грааф іноземець. Як зробити так, щоб наш суто націоналістичний замовник це проковтнув?

— У це не лізь, я сам цим займуся. Та не переймайся ти так, Ферді.

— Ферді?

— Ну так, я тут подумав: Фердинанд — це задовго. Правда ж, класно?

Він недовірливо подивився на мене:

— Ферді?

— Ну не у присутності клієнтів, звісно. — Я посміхнувся, відчуваючи, як відступає головний біль. — Ну що, ми готові, Ферді?

Так, ми були готові.

Аж до обіду я жер парацетамол і поглядав на годинник. Під час обідньої перерви я пішов у ювелірний магазин навпроти «Суші & Кава».

— Ось ці, — сказав я і вказав пальцем на діамантові сережки на вітрині. Грошей на картці вистачило. Поки ще дещо лишалося. А темно-червоний оксамит, яким було обтягнуто коробочку, був ніжним на дотик, як хутро цуцика.

Після перерви я продовжував жерти парацетамол і дивитися на годинник.

Близько п’ятої я зумів припаркуватися біля тротуару на Інкогніто-гате. Мені пощастило — і ті, хто тут працює, і ті, хто живе, вочевидь знаходилися в дорозі. Пішов дощ, і мої підошви чвакали по асфальту. Тека була легкою. Копія виявилася вельми посередньої якості, і, ясна річ, за неї запросили незбагненні п’ятнадцять тисяч шведських крон, але зараз це було не дуже суттєво.

Якщо в Осло і є вишукана вулиця, то це Оскарс-гате. Будинки на ній являють собою усе багатство архітектури з переважанням неоренесансу. Неоготичні фасади, доглянуті палісаднички — саме тут у кінці XIX століття оселялися директори компаній і вищі чиновники. Назустріч мені йшов чоловік із пуделем на повідку. Серйозних собак у центрі немає. Чоловік дивився крізь мене. Центр. Я звернув до будинку 35, описаного в Інтернеті як «ганноверський варіант середньовічного стилю». Цікаво інше — там само зазначалося, що іспанське посольство вже переїхало звідти, тож мені, слід сподіватися, пощастить уникнути нав’язливої уваги їхніх зовнішніх відеокамер. Біля будинку я нікого не помітив — тільки темні вікна надсилали мені мовчазне вітання. За словами Уве, під’їзд і квартира відмикаються тим самим ключем. До дверей під’їзду він принаймні підійшов. Я попрямував сходами нагору. Рішучим кроком. Не гупаючи і не крадькома. Кроком людини, яка знає, куди вона йде, і якій нема чого ховатися. Ключ при мені, тож не доведеться стояти на майданчику у під’їзді і морочитися із замком, поки всі звуки гучною луною відбиваються у цій старій порожній будівлі.

Третій поверх. Жодної таблички з іменем на дверях немає, але я знаю, що це тут. Двійчасті двері з рельєфним склом. Я не був таким спокійним, як сподівався, — серце калатало по ребрах, і я не потрапив ключем в отвір. Уве якось казав, що перше, що порушується від страху, — це дрібна моторика. Він вичитав це у книжці про ближній бій — людина втрачає здатність перезарядити зброю, коли сама знаходиться під прицілом. Утім, з другої спроби ключ увійшов у замок і повернувся в ньому легко, беззвучно і м’яко. Я натиснув на дверну ручку і потягнув двері на себе. Штовхнув уперед. Але вони не відчинялися. Якого дідька? Невже Грааф врізав додатковий замок? І через цей бісів замок розіб’ються усі мої мрії і плани? Майже у паніці я щосили смикнув двері на себе. Вони з гуркотом розчинилися, і скло задеренчало на весь під’їзд. Я прослизнув усередину, обережно причинив за собою двері і видихнув. Згадалася вчорашня безглузда думка. А що як потім мені не вистачатиме оцієї напруги, до якої я звик?

При першому ж подиху ніс, рот і легені наповнилися запахом розчинників — для латексної фарби, лаку і клею.

Я переступив через відерця з фарбою і сувої шпалерів і увійшов у квартиру.

Дубова клітчаста підлога, застелена крафт-папером, дерев’яні панелі, будівельний пил, старі вікна, які однозначно буде замінено. Анфілада парадних кімнат, кожна розміром з бальну залу. Я знайшов напівоздоблену кухню по інший бік центральної вітальні. Строгі лінії, метал і масив дерева, коштує неймовірно, я бачив у каталозі «Поггенполя». Увійшовши в кімнату прислуги, я побачив двері за книжковою шафою. Я цілком припускав, що їх може бути зачинено, та напевне знав, що у квартирі знайдеться інструмент, аби їх відчинити.

Цього не знадобилося. Вони самі прочинилися — петлі стиха скрипнули, ніби попереджаючи про щось.

Я зробив крок у темну порожню видовжену кімнату, вийняв ліхтарик з-під підкладки комбінезона і провів блідо-жовтим променем по стінах. Там висіло чотири картини. Три з них були мені не знайомі. А четверта… Я встав перед нею і відчув ту ж сухість у роті, як і тоді, коли Грааф уперше промовив її назву.