Ю Несбё - Мисливці за головами

Якось до слова я сказав, що побоююся за свій слух, пожартував, звісно, але Діана сприйняла це без гумору. Навпаки, злякалась і ледь не розплакалася. І коли ми кохалися наступного разу, я відчув на своїх вухах її ніжні руки і спершу зрозумів це як своєрідні пестощі. Та коли її долоні обхопили мої руки, перетворившись на два теплих навушника, до мене дійшло, що це — вияв щирої любові. Дієвість його, з акустичної точки зору, була невеликою — звук просвердлював тепер одразу кору мозку, але тим більшим був емоційний вплив. Я не з тих чоловіків, які плачуть, та збагнувши, розревівся, як дитина. Очевидно, тому, що знав — тепер ніхто і ніколи не покохає мене так, як ця жінка.

І тепер, дивлячись на Класа Граафа і не сумніваючись, що в його обіймах вона теж кричала, я марно намагався позбутися питання, що мене переслідувало. І так само, як Діана не могла стримати крику, так і я не міг не питати себе: невже і йому вона теж закривала вуха?

— Слід вів у заболочені хащі джунглів, — говорив Клас Грааф. — Марш-кидки, вісім годин на день. І ми при цьому вмудрялися запізнюватися, завжди з’являлися трохи пізніше, ніж треба. Врешті-решт, уся група зламалася, один за одним. Лихоманка, дизентерія, укуси змій чи просто звичайна втома. При тому що той тип не був, як я вже сказав, якоюсь там величиною. Джунглі поглинають твій розум. Я був наймолодшим, та наприкінці саме мені довірили керування. І мачете.

Діана і Грааф. Коли я поставив свій «вольво» в гаражі, повернувшись з квартири Граафа, то в якусь мить мені захотілося опустити вікна, ввімкнути мотор і вдихати вуглекислий газ, чадний газ і що там іще люди вдихають — хай там як, це легка смерть.

— Коли ми йшли його слідом уже шістдесят три дні, здолавши триста двадцять кілометрів найогиднішої місцевості, яку тільки можна собі уявити, наш загін скоротився до мене й одного молокососа з Гронінгена, надто тупого, щоб збожеволіти. Я вийшов на зв’язок із штабом і попросив надіслати нам нідертер’єра. Знаєте таку породу? Ні? Найкращий у світі шукач. І нескінченно відданий — нападає на будь-кого, на кого вкажеш, незалежно від розмірів. Друг на все життя. У буквальному розумінні цього слова. Вертоліт скинув собаку, однорічного цуцика, просто посеред джунглів величезного округу Сипалівіні. Так само, до речі, і кокаїн скидають. Точка, де він приземлився, була на відстані десяти кілометрів від місця, де знаходилися ми. Здавалося, не те що відшукати нас буде неможливо, але й вижити у джунглях, принаймні добу, вже буде дивом. Так ось, він знайшов нас менш ніж за дві години.

Грааф відкинувся на спинку крісла. Тепер він повністю володів ситуацією.

— Я назвав його Сайдвіндер — як ракету, що знаходить джерело тепла, знаєте? Я полюбив цього собаку. І тому завів собі нідертер’єра, вчора привіз його з Нідерландів — це насправді онук Сайдвіндера.

Коли я повернувся після вторгнення до квартири Граафа, Діана сиділа у вітальні і дивилася новини по телевізору. Ішов репортаж з прес-конференції старшого інспектора Бреде Сперре, перед ним стирчав ліс мікрофонів. Він розповідав про вбивство. Розкрите вбивство. Убивство, яке він розкрив самотужки, принаймні відчуття було саме таке. Сперре брутально ковтав приголосні, як радіоприймач під час грози, один за одним, як друкарська машинка, на котрій стерлися деякі букви. «Винний завт-а предста-е перед су-ом. Ще питання?» Усі ознаки східнонорвезької говірки було начисто витравлено з його мови — при тому, що він, якщо вірити гуглу, вісім років грав у баскетбол за Аммерюд. Закінчуючи поліцейську академію, був другим за кількістю балів. У портретному інтерв’ю для жіночого журналу відмовився відповісти, чи є у нього коханка на роботі. Мовляв, ймовірна коханка приверне увагу як ЗМІ, так і тих елементів, яких він ловить. Утім, ніщо на глянцевій фотографії у тому самому журналі — напіврозстебнута сорочка, напівзаплющені очі, двозначна посмішка — не вказувало на наявність коханки.

Я встав позаду Діаниного крісла.

— Він тепер у КРИПОСі, — сказала вона. — Вбивства і таке інше.

Я це і сам, звісно, знав, я гуглив Бреде Сперре щотижня, аби знати, що він поробляє і чи не сказав чогось у газетах про зграю викрадачів предметів мистецтва. Окрім того, я ще й розпитував про нього при нагоді: Осло — місто маленьке. Я був у курсі.

— Співчуваю, — сказав я невимушено. — Тепер він не часто зможе заглядати до тебе у галерею.

Вона посміхнулась і поглянула на мене знизу вгору, а я поглянув на неї згори й усміхнувся — тепер наші обличчя знаходилися у зворотному від звичайного співвідношенні. І на якусь мить мені подумалося, що нічого у них з Граафом не було, що я просто уявив це занадто живо і яскраво, як інші час від часу уявляють найгірше, що може статися в їхньому житті, щоб відчути це і зрозуміти, чи варто жити далі. І ніби бажаючи отримати підтвердження, що це лише фантазія, я сказав, що варто було б насправді замовити подорож у Токіо у грудні. Але вона, попри те, що до того так прагнула поїхати туди, здивовано подивилася на мене і сказала, що не може закрити галерею на Різдво, адже це високий сезон. І що ніхто не їздить у Токіо в грудні, бо ж там холоднеча. Тоді я спитав щодо весни — може, вже час забронювати квитки? Та вона відповіла, що не варто так далеко загадувати, краще почекати і подивитися, як усе складеться. Звичайно, відповів я і сказав, що піду спати, адже дуже стомився.