Стіґ Ларссон - Дівчина, що гралася з вогнем

Через тиждень після пограбування транспорту ще троє людей були заарештовані за співучасть. Таким чином, усього було притягнено до відповідальності вісім чоловік, семеро з яких вперто відмовлялися відповідати на питання поліції. Восьмий, дев’ятнадцятилітній хлопчисько на ім’я Бірґер Нордман, зламався і заговорив на допиті. Завдяки цьому обвинувачення завиграшки провело процес, а через два роки Бірґера Нордмана, що не повернувся у визначений час з відпустки, було знайдено мертвим під шаром піску в піщаному кар’єрі у Вермланді.

Як повідомляло джерело Г., поліція підозрювала, що ватажком зграї був Сонні Ніємінен, за наказом якого Нордмана було вбито, але довести це не вдалося. Ніємінена вважали особливо небезпечним і безжалісним злочинцем. У роки ув’язнення його ім’я згадувалося також у зв’язку з «Арійським братством» — організацією в’язнів нацистського напряму, яка, в свою чергу, була пов’язана з «Братством Вовчої Зграї», а звідти нитки вели вже до антигромадських об’єднань байкерів і таких нацистських організацій, що проповідують насильство, як, наприклад, «Рух опору» і таке інше.

Проте Лісбет Саландер цікавило зовсім інше. На одному з допитів покійний учасник пограбування Бірґер Нордман показав, що застосовувану під час нападу зброю вони отримали від Ніємінена, а тому, в свою чергу, передав її югослав на ім’я Зала, з яким Нордман не був знайомий.

Даґ Свенссон прийшов до висновку, що це було прізвиськом, яке зустрічалося в кримінальних колах. Позаяк у реєстрі населення не можна було знайти осіб на ім’я Зала, Даґ вирішив, що це кличка, проте могло бути й так, що під ним переховується особливо хитрий шахрай, який свідомо прибрав фальшиве ім’я.

В останньому пункті були відомості про Залу, отримані від журналіста Сандстрьома. Їх було не багато. За словами Даґа Свенссона, Сандстрьом якось говорив по телефону з людиною, що має це ім’я. У записах не повідомлялося, про що йшлося.

Близько четвертої години ранку Лісбет Саландер вимкнула ноутбук, сіла перед вікном і стала дивитися на море. Вона просиділа так дві години, задумливо скурюючи одну сигарету за другою. Їй потрібно було прийняти кілька стратегічних рішень, проаналізувати факти і зробити відповідні висновки.

Вона вирішила, що їй слід відшукати Залу, щоб раз і назавжди покінчити з усіма непорозуміннями.

У суботу ввечері, за тиждень до Великодня, Мікаель Блумквіст був у гостях в однієї давньої приятельки на вулиці Сліпґатан поблизу Хорістулла. Цього разу він проти звички прийняв запрошення на вечірку. Приятелька давно вже вийшла заміж і не виявляла ніякого бажання поновити з ним інтимне знайомство, але вона теж працювала в засобах масової інформації, і, випадково зустрічаючись, вони завжди віталися. Вона щойно закінчила писати книгу, над якою працювала десять років і яка була присвячена такому цікавому питанню, як жіночий погляд у журналістиці. Мікаель почасти допоміг їй у збиранні матеріалу, що й стало причиною нинішнього запрошення.

Мікаелева роль обмежилася підбором даних з одного конкретного питання. Він витягнув на білий світ ті плани щодо розвитку рівноправ’я, якими так хвалилися «ТТ», «Даґенс нюхетер», «Заппорт» і деякі інші видання, а потім відзначив галочками, скільки чоловіків і жінок налічується на посадах вище за секретаря редакції. Результат виявився гнітючим. Віце-директор — чоловік, голова правління — чоловік, головний редактор — чоловік, закордонна редакція — чоловік, шеф редакції — чоловік і так далі, і лише в кінці довгого ланцюжка нарешті як виняток виникала якась жінка.

Вечірка була влаштована для вузького кола, і зібралися на ній в основному люди, які так чи інакше допомогли господині в написанні книги.

Настрій панував веселий, частування вийшло на славу, за столом велися невимушені балачки. Мікаель збирався піти додому раніше, але більшість гостей були його давніми знайомими, з якими він рідко зустрічався. Крім того, в цьому товаристві ніхто не чіплявся з розмовами про справу Веннерстрьома. Вечірка затяглася допізна, і лише о другій годині попівночі більшість гостей почали збиратись додому. Всі разом вони дійшли до Лонгхольмсґатан і лише там розійшлися кожен у свій бік.

Нічний автобус від’їхав у Мікаеля з-під носа, проте ніч була тепла, і він вирішив, не чекаючи наступного автобуса, дійти додому пішки. По Хьогалідсґатан він дістався до церкви і повернув на Лундаґатан, і відразу ж у ньому прокинулися спогади.