Андрій Кокотюха - Пророчиця

— Штани!

— Знімати?

— Побалакай у мене! Кишені штанів!

Там теж не виявилося нічого, крім мобільного телефону. Горілий поклав трубку в долоню Зарудного. Ступивши на півкроку назад і про всяк випадок попередивши:

«Стій, де стоїш!» — підполковник натиснув на відповідну кнопку, зайшов у функцію «Меню», зробив іще пару маніпуляцій і промовив із неприхованим полегшенням:

— А я думав — помилявся. Телефончик тобі Нікітин підігнав. Він сам зізнався, можеш не думати, як відповісти. Апарат із дешевих, тільки тепер навіть у таких диктофон умонтований. І в тебе, мудак, він зараз увімкнений. Ти кого дурити хотів, чмо болотяне?

Горілий мовчав, сказати справді не було чого.

— Сам же мене демоном обізвав, — замість нього мовив Зарудний, — повинен був знати, сопляк: я такі речі на раз-два просікаю. Ще коли ти тут почав зі мною балачки, я вирішив: відразу не валитиму, послухаю. І бач — не помилився. Дурня він тут вмикає, грається, відверта розмова сам на сам, сповідуюсь перед ним! Теж мені, піп! Бач, теж погратися закортіло в дешевого детектива!

Всі ми себе кимось уявляємо, Горілий! Причому кимось дуже крутим: Коля Коваленко, ось пацан цей із банку. Тридцять скоро, а все одно — пацан, якщо все так, як ти кажеш, і він за тобою поперся чисто погратися. Весела нічна прогулянка, твою мать! Думав, запишеш оці мої одкровення, потім почнеш торгуватися. Ідіоте, ти б звідси по-любому не вийшов, навіть якби я не розгадав твій фінт із диктофоном! Тільки один звідси вийде, ясно тобі? Між іншим, молодець, добре тримався, коли про друга свого почув. Я гадав, ти на мене кинешся, як усякий щирий друг, аби в горло вчепитися. Тут би я тебе і… Ну, це все одно станеться. Смерть твою Олеся передвістила, її пророцтва збуваються, треба бути послідовним. Кругом марш, мордою туди, руки на стіну, ноги розсунув! БІГОМ!

Горілий покірливо, хоча й повільно, розвернувся, вперся руками в стіну, взявся зручніше, попробував машинально, чи спружинять у разі чого.

— Шкода, що тебе не знайдуть ніколи, як і відьму. Ти ж бо в розшуку — підкинув я своїм роботи. Тільки тут саме той випадок, коли мені вигідно ваше безслідне зникнення. Пророчиця — зайвий свідок, ти — взагалі суцільний головний біль…

Зарудний, коротко замахнувшись, щосили жбурнув телефоном об залишки старої сільської пічки, притиснув пістолетне дуло до Сергієвої потилиці.

— Ну, здається все, Горілий.

Той справді знав — усе, і закінчиться все просто зараз, він навіть не встигне порахувати до десятьох.

Тягнути далі не можна.

Тому вирішив спробувати провести цей прийом за п’ять секунд: подав голову назад, сильніше впершись потилицею в дуло, тоді різко, поки Зарудний не оговтався, смикнув головою праворуч, відчуваючи, як здирається шкіра з черепа, водночас відштовхнувся руками від стіни, ледь зігнув ноги в колінах, вигнувся назад і щосили влупив головою, точно знаючи, де у ворога обличчя.

Зарудний був вищим за Сергія.

Коли проводиш «гангстерський» прийом, важливо цілити в самий центр писка, лупити в ніс, юшити його — це боляче і несподівано воднораз. Та через невеличку різницю в зрості удар прийшовся трошки нижче, в щелепу, губи, зуби. Завдаючи удару, Горілий при цьому крутнувся довкола власної осі, розвертаючись для переходу в атаку.

Палець Зарудного все ж таки натиснув на спуск.

Гримнув постріл. Куля влипла в стіну.

Й одночасно в хату ввірвалися троє, один вирізнявся статурою — той самий велетень, із Вольдемарових людей. З увімкненими ліхтариками в руках вони нагадували лицарів-джедаїв зі світловими мечами, тоді як пістолети в їхніх руках на зброю чомусь зовсім не були схожі. Безцеремонно відштовхнувши Горілого, велетень осліпив Зарудного ліхтариком, інші двоє обеззброїли, притиснули до стіни.

— Не чекав? — важко дихаючи, запитав Горілий. — За Шполу та за всіх інших отримаєш просто зараз. Дякую за зауваження.

Його трусило — адреналін кипів у крові.

Хотілося всадити в Демона всю обойму, а перед тим — дати в морду, звалити з ніг, топтати, топтати, топтати… Може, він спробував би так зробити, і ці троє, навіть велетень, не зупинили б його, та ззаду почувся спокійний рівний голос:

— Все, начальнику, досить. Погрався — хоре, тепер це наша пісочниця.

У мерехтливе світло ступив через поріг Вольдемар Шульга. Пальто було розстібнуте, руки тримав у кишенях, скельця окулярів відбивали свічкові блиски.

— Не грається тут ніхто, — огризнувся Сергій, але послухався, зробив кілька кроків назад, даючи дорогу несподіваному партнерові.